Юркевич Ганна

Юркевич Ганна, ліцеїстка група Л-31.

    

       ЮркевичГанна приїхала у ліцей із села Сілець Тисменицького району. Навчається у групі Л-31, де наставником є Ольга Василишин.

     За результатами навчання впродовж чотирьох семестрів входить у першу десятку рейтингу 3-го курсу /№ 8/.

Учитель української мови і літератури – Анна Вихор.

       У 2020 році взяла участь у Всеукраїнського конкурсі учнівських творчих робіт Стежками Франка.

Представлений твір Ганни Юркевич став лауреатом конкурсу.

 

Цей твір присвячений нещасливому коханню Івана Франка та Юзефи Дзвонковської. Це історія про те, як ми любимо когось і на що ми здатні заради щастя…

 

Юзефа Дзвонковська /1862-1892/ жителька тодішнього Станіславова.

Юзефа була дочкою польських емігрантів, учасників невдалого польського повстання 1863 року. Це повстання відбулося на тій території Польщі, що входила до складу Російської імперії. Після кількох років блукань по Європі її родина врешті отримала дозвіл осісти в Галичині (у Станіславі).

Іван познайомився з Юзефою через її братів, з якими навчався у Львівському університеті.

На Івана красуня Юзефа справила сильне враження, і він палко її покохав. Вони писали одне одному листи. Франко вирішив, що після Ольги Рожкевич, Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною.Проте Юзефа відмовила йому.

Письменник довго мучився, бо не розумів, чому вона так вчинила з ним… Лише після її смерті дізнався, що вона кохала його до останнього подиху, але не хотіла, щоб Франко був нещасний разом із нею, адже вона хворіла на туберкульоз, по- тодішньому – сухоти. У той час це була хвороба невиліковна.

Тож насправді їхні долі розділила не зла воля Юзефи, а ця хвороба. . Як писав пізніше сам Франко - «Вона зреклася від нього заради нього. Він зробив би так само…».

Юзефа похована у Меморіальному сквері нашого міста, на бічній алеї, що веде від каплиці до вулиці Степана Бандери. Кілька років тому її могила була відновлена.

Диплом Юркевич


Я ще раз розгорнула збірку поезій «Зів’яле листя». Ось він… Другий жмуток.. . Філософське мислення, почуття, від яких у очах з’являються сльози, захоплення і сум. Уже була третя ночі, та все не могла зупинитись читати. Він – геніальний, заслуговує на те, щоб про нього пам’ятали століттями. Я заплющила очі лише на дві хвилинки… Лише на кілька миттєвостей.

Вулицями міста прогулювався він, одягнений у сорочку, яка ледь-ледь налазила на нього. Узутий у старезні братові чоботи, засмучений, обтяжений власними проблемами – бідністю і безвихідністю. Бачу, навколо багато людей. Усі кудись поспішали, та ніхто не помічав мене. Я була, наче привид, котрий невідь-чому опинився в минулому.

Цей чоловік неабияк зацікавив мене. Що побачила у ньому таке до болю знайоме? Не знаю… Таке враження, наче ми бачились уже раніше. Проте згадати не змогла. Я простежила за ним до самого будинку. Зайшовши туди, побачила кілька постатей. І тут мене осінило: цим чоловіком був… Іван Франко, той, кого так часто бачила на сторінках підручника. Він ніжно цілує руку жінці і дивиться їй у вічі. Ось він… Погляд, котрий одразу дає чітко зрозуміти, що поет глибоко закоханий у неї. А й справді… Очі кольору блакиті, у яких той залюбки потонув. Коралові вуста, золоте волосся , непересічна кмітливість і глибока мудрість... Хіба можна у таку не закохатись?!

Так, Юзефа була жінкою неймовірної вдачі,якась частинка її душі завжди кохала Франка, проте розум взяв гору над почуттями. Вона думала, що зможе відмовитись від кохання всього свого життя. Бо є слово страшніше, ніж будь-яка зброя. Існують речі і обставини,які змушують нас вчинити саме так, а не інакше. Це було боляче. Слово, яке перевернуло все, яке змусило засумніватись, чи справді людина може стільки витримати. Це – сухоти.

Кажуть, що серце розбивається тільки раз, усе інше – лише подряпини. Таким ударом стало для Франка звістка про те, що він не потрібен Юзефі, що та,котру кохав усією душею, просто відвернулась .

У цей день дуже дощило. І крізь ці пелени срібних краплинок, я почула голоси:

-        Ти повинна відмовитись від нього, Юзефо! Ця любов немає права на існування! Ви ніколи не будете разом, зрозумій…

-      Я люблю його, люблю всім серцем. Проте занадто сильно, щоб прирікати на страждання. Нехай я і програла боротьбу з хворобою, але до кінця своїх днів кохатиму, кохатиму палко і нестримно, житиму заради надія. Надія тече у моїх жилах, штовхаючи вперед.

І справді, через кілька хвилин вона відмовила Івану – не любить його. Як же рвалось її серце! Як страждала душа! Юзефа, побита життям і зранена долею, просто розвернулась у протилежний бік, прямуючи до смерті. Відмовившись від любові , жінка відмовилась від жаги до життя, від мрії і бажання, від найдорогоціннішого , що могло б у неї бути.

Франко повернувся додому, зібрав речі і вирішив, що поїде, подалі від Станіславова, подалі від Юзефи. Бо найважче – це втекти від себе, від нерозділеної любові і розбитого серця.

І він написав лист Дзвонковській, у якому розповів про те, що не може жити без неї, готовий відмовитись від усього, що любить, і здатен на будь-що заради коханої. Але згодом лише зімнув у руках папір і, гірко страждаючи, кинув у вогонь зі словами: «Коли любиш когось, то заради його щастя, здатен пожертвувати своїм».

Це були слова муки й болю :«Я думав, що вона не кохала мене. Що настільки була пихатою, що для неї так багато важив соціальний статус. Але Юзефа зробила це лише заради того, щоб не обрікати мене на страждання, щоб я не мучився поруч з нею…».

І вилились вони у рядки:

А сліз нема, ні крові, ані поту.
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! кричать! – та горло біль запер.
Вона умерла! – Ні, се я умер.

Я розплющила очі. У руках досі була книжка, а по обличчю стікали сльози. Як же багато випробувань випало на долю Франка і близьких йому людей! Скільки ж всього довелось пережити тим, кого поет кохав всім своїм серцем!

У ту ніч я зрозуміла суть творів письменника. Це не були просто випадкові речення, зібрані у вірші, не просто записи, не лише відтворення почуттів. Це було життя, справжнє і жорстоке.

* * *

група 31 скверМожливо ми, ліцеїсти, ніколи б і не дізналися про цей трагічний і високий епізод із життя Франка, якби не … урок на могилі Ю.Дзвонковської. Вона спочиває тут, у Івано-Франківську.

Цей урок виявився для нас надзвичайно емоційним моментом. Ніхто не очікував, що за багатолітньою історією письменника приховується стільки болю та страждань, стільки життєвого досвіду і розбитого серця. Іванові та Юзефі не вдалось поєднати своїх доль.

Пізніше – з групою ми відвідали музей-садибу Франка у Львові і я побачила картину «Портрет незнайомки, роботи М.Райзера. Письменник розмістив її у своєму кабінеті. Так, це портрет її, Юзі. І стало боляче… Нестримно боляче… Здавалось, що по її щоці текли гарячі сльози, а очі немов промовляли: «Я хочу жити! І до нестями кохаю тебе, Іване. Караюсь, що не змогла відповісти тобі взаємністю. Я лиш намагалась вберегти тебе, любий мій…».

Дослідники довго не могли з’ясувати, де саме в Івано-Франківську була садиба Дзвонковських. Франко не залишив точної адреси, а лише таку: «Станіславів, за Тисменицькою брамою». Будинок Дзвонковських стояв у кінці вулиці з правого боку. У 1913-ому році залізниця, що розширяла залізничні майстерні і під’їздні шляхи до них, викупила садибу в останнього з Дзвонковських – Юзефиного брата Владислава.