Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Луканюк Тетяна

Луканюк Тетяна

 

         Луканюк

          Народилась 24 квітня 2004 року у мальовничому гуцульському селі Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, що на Черемоші. У школі була відмінницею, брала активну участь у всеукраїнських конкурсах.

         У травні 2018 року отримала запрошення до вступу в Фізико-технічний ліцей. За результатами навчання на другому курсі першого семестру /10 клас/ посіла 13-ту із 96 можливих позицій курсового рейтингу. Дуже рада, що два роки тому зробила вдалий вибір і вступила у Фізико-технічний ліцей.

         Являюся одною з 20-ти найактивніших STEM-дівчат нашої країни, в честь цього була нагородженою поїздкою до Києва та екскурсією до Верховної Ради. Тепер беру участь у менторській програмі ДівчатаSTEM.

 

 

Слід пам'яті не стерти

 

Моя бабуся Оксана Матвіївна Луканюк учитель історії Розтоківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Займається дослідженням історії рідного краю. Із учнями школи організувала історико-краєзнавчий музей «Полонинське літо», який є одним з кращих музеїв нашої області. А із зібраного краєзнавчого матеріалу видала книжку «Розтоки. Історичний нарис від найдавніших часів до 2016 року Божого».

Книжка складається із десяти розділів. Кожен із них – це титанічна праця, це пам’ять, це жива історія.

На ваш розсуд ділюся історією про мою прабабусю С. Калинич, що була секретарем комсомольської організації села, але водночас кохала хлопця-бандерівця. Доля цього кохання була приречена, та слід пам’яті не стерти…

У 1942 р. молоді юнаки с. Розтоки активізують свою діяльність з ОУН. На віддаленому присілку Рабинець був збудований схрон (бункер), де переховувалася ця група молодих хлопців на чолі із «Сиротою»(Ватаманюком І. М.). Сам він родом із присілка Пасічне с. Білоберізка. У схроні на стіні були написані такі слова:

За нікого битися не будем,

До нікого в найми не підем.

За Україну вільну, самостійну,

Свої ми голови кладем.

                     (Автор невідомий)

криївка

Про кількість людей у групі ніхто не знав і ніколи не дізнається. Саме місце перебування (бункер) теж було законспіроване. Але молодий ОУНівець(сотник «Сирота» Іван Ватаманюк) мав кохану дівчину Калинич Стефанію (Федюкову), яка була секретарем сільської комсомольської організації.

дівчата Розтоки

На світлині Калинич С. (друга справа)

 

Удень вона вела агітаційну роботу щодо членства в організації ВЛКСМ, а ввечері йшла в Рабинець і про все розповідала всхроні. А згодом почали зникати безвісті молоді дівчата і хлопці, що вступили до комсомолу. Їх знаходили односельчани розстріляними.

Одного вечора, скрадаючись від односельчан, Стефа пішла в Рабинець на зустріч до коханого Іванчика у схрон. Він, як добрий розвідник, дізнався від дівчини, що голова Розтоківської сільської ради ночує вдома. І дійсно, Микола Калинич не поїхав на ніч у Кути (в опорний гарнізон), а теж непомітно від чужого ока(крім двоюрідної сестри Калинич Стефи) пішов до хати.

Зі схрону зразу же було відіслано посильного, щоб вбити молодого голову сільської ради.

Калинич

 

На світлині Калинич Микола

 

         Вечір. Микола із односельчанами в хаті тихо говорили, а жінка готувала вечерю. Тут почувся стукіт у двері. І з дозволу господаря до хати увійшов старий гуцул у поношеному сардаці, на порозі ледь принишк і спитав:

Хто тут Калинич Николай?

Я, – підвівшись з ліжка, сказав Микола.

Гуцул умить вийняв з-під сардака автомат і навів на Миколу. Але автомат дав відсічку, і фатальний постріл не відбувся. Олена – жінка Миколи поралася біля печі і вмить щосили штовхнула вбивцю убік, щоб повалити. І чоловіки накинулися на нього, зв’язали поясом, відібрали автомат і повели до сільської ради. З Кутів було викликано на підмогу загін солдатів. За той час в сільській раді допитали посильного. Він розповів, що його на завдання післав «Сирота» за доносом його дівчини Стефи – «КС».

Загін НКВС прибув на виклик швидко. Ще за ночі була організована облава схрону. «Сирота» себе застрелив, дівчину не встиг. Стефанія попала в руки солдатам НКВС живою. За наказом офіцера, красуня Стефанія знесла на своїх тендітних дівочих плечах коханого Івана із присілка Рабинець на село (це біля п’яти кілометрів) і без відпочинку. Кажуть люди, що в страху велика сила. Так і було. За співпрацю з ОУН Калинич Стефанія (криптогрим «КС»), відбула у тюремних таборах Сибіру двадцять п’ять років від дзвінка і до дзвінка. Повернулася з тюрми знищеною, з клеймом «зрадника» комуністичного режиму і пожовклим зошитом-щоденником, у якому записані найдорожчі речі: пісні, колядки, вірші… Серед цих записів є найдорожчий вірш, що є відповіддю цим тюремним сибірським рокам.

Не жаль мені …

Що молодість проходить марно

За гратами в тюрмі,

Що кращі сили гинуть дармо, -

Цього не жаль мені.

Що рідна хата, де зросла я

Життя мого весні,

Стоїть тепер, як пустка тая, -

Цього не жаль мені.

Що батько, мати, мої рідні

В далекій чужині,

Колись багаті, тепер бідні, -

Цього не жаль мені.

Що так багато нас упало

В нерівній боротьбі,

Що стільки нас вже тут зів’яло, -

Й цього не жаль мені.

Та як подумаю, що й далі

Прийдеться буть в ярмі, -

Та жаль страшний і жить ні хвилі

Не хочеться мені.

1946-1956 рр. Омськ. «КС»

Та історія, як зазначав Петро Арсенич, на цьому не закінчується. Народ живе. Історія продовжується. За часів незалежності України в селі за ініціативою Олексія Слижука («Синиця») було відкрито пам’ятну могилу воїнам ОУН-УПА на присілку Луги.