Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Мельник Юлія

Мельник Юлія

 

Мельник ЮліяНародилася 29 січня 2003 року. В дитинстві багато часу проводила з бабусею, бо через хвороби не відвідувала садочок. Любила слухати казки та допомагати бабусі на дачі.

Закінчила початкову школу № 22 в місті Івано-Франківську у 2013 році та успішно склала іспити у гімназію № 2 рідного міста.

В дитинстві багато чула про фізико-технічний ліцей від мами, яка є випускницею цього закладу. Мама, Мельник (Федчишин) Наталя була випускницею першого потоку ліцею. За рекомендацією мами поступила у ФТЛ.Мельник грамота

Відвідувала багато позашкільних гуртків: малювання, танці, модельну школу, баскетбол, закінчила музичну школу № 1 по класу фортепіано. Захоплююсь фотографією, планую стати біоінженером або екологом.

Конкурс “Історія і “Просвіта”, присвячений 30-ій річниці відновлення діяльності Товариства “Просвіта”– створення Товариства української мови. Перше місце, номінація – проза.

 

 

 

Той, хто залишився собою!

Литвин Іван Юрійович

1913-2007

Я хочу розповісти історію про людину, яка вміла залишатися собою попри всі негаразди та ніколи не жалітися на лиху долю. А витримати цьому чоловікові довелося чимало.

Мій прадідусь Іван народився 20 січня 1913 року в селі Різдвяни неподалік від містечка Теребовля. Сьогодні багато людей звідси виїхало на заробітки, але в міжвоєнний період минулого століття село процвітало та активно розвивалося.

Дитинство Івана

Прадідусь Іван був наймолодшою дитиною у багатодітній сім’ї, але завжди з теплом згадував раннє дитинство, особливо маму. Мабуть, вона дуже його любила, бо встигла закласти багато позитивних рис в свого сина за короткий період часу. Бог відвів їм небагато часу.

Доля не була привітною до цього чоловіка, коли маленькому Івану виповнилося 6 років, померла його мати. Жінка ще встигла відвести хлопця до школи та наказала добре вчитися. Та про жагу до знань довелося швидко забути, бо довелося думати про хліб насущний.

Батько малого Івана пропив 2 акри землі, що мали бути спадком сина, та залишив хлопця ні з чим. Так швидко закінчилося дитинство мого прадідуся.

Він не хотів сидіти на шиї в котроїсь з дорослих сестер, тому мусив розраховувати лише на себе. З ранніх років Іван почав працювати, зумів самотужки вивчитися на стельмаха та відкупив своє поле, коли йому було 24 роки.

Тепер хлопець міцно стояв на ногах та міг планувати створення сім'ї. Щоб стати справжнім чоловіком, яким на жаль не зумів бути його батько. Нетерпимість до пияцтва залишилися в Івана на все життя.

Іван та Марія

Фото ЛитвинІван Литвин одружився з Марією Ухач, дівчиною з порядної родини середнього достатку. Його дружина була старшою в своїй сім'ї та спадкоємицею всього господарства. Молодший брат Василь та сестра Нуся отримали від батьків хорошу освіту, та як і вся прогресивна тогочасна молодь, приєдналися до повстанського руху в боротьбі за незалежність України.

Іван з Марією господарювали та активно допомагали воякам УПА, чим могли. Саме тоді, коли життя здавалося б налагодилося, комуністичний режим повернуся на землі Західної України. Почалися репресії та переслідування не лише активних учасників визвольних змагань, але й тих, хто підтримував підпілля. У 1943 році Івана заарештували та кинули у в'язницю. Мабуть, його б розстріляли, як тисячі інших людей, але Сталіну не вистачало солдат на фронті Другої світової війни.

Війна та повоєнні жахіття

Так Іван Литвин потрапив у лави Радянської армії, правда воювати йому довелося в штрафбаті. Пізніше він буде згадувати: “Я не міг не стріляти, бо мені стріляли б у спину”. Він був в числі тих солдат, що дійшли до річки Одр в Німеччині. Там в квітні 1945 року, незадовго до закінчення війни, отримав тяжке поранення та інвалідність на все життя.

Всі жахи війни не змогли зламати цього чоловіка. Йому так і не вдалося долікуватися у львівському госпіталі, коли отримав звістку про те, що його сім'я числиться у списках на депортацію до Сибіру. Іван на милицях добрався до села та захистив своїх дітей, дружину та старих батьків Марії.

Повернувшись до мирного життя Іван не лише не хотів працювати на тогочасний радянський режим, але і не допустив щоб його жінка гнула спину в колгоспі за трудодні. Марія вела господарство та офіційно доглядала чоловіка-інваліда. Але насправді прадідусь завжди вмів заробити на утримання сім'ї, постійно працював у власній майстерні та навіть рубав дрова, стоячи на одній нозі.

Оскільки Іван Литвин залишився єдиним майстром-стельмахом на кілька сіл, який вмів робити колеса, вози, сани та інвентар для ведення господарства, навіть колгосп змушений був закуповувати реманент у нього.

Завдяки Івану в селі не закрили церкву. Він, як інвалід війни, вимагав залишити її, щоб мати змогу відвідувати храм. Завжди був глибоко віруючою людиною, що й даволо сили витримати всі випробування долі. Виховав не лише трьох дочок, але ще й племінників, які залишилися сиротами після війни.

Завжди залишайся собою

Іван Литвин прожив до 94 років. Ніколи не ходив на військові паради та не вихвалявся заслугами перед державою. До старості згадував про дикість російської армії, та розказував ці історії своїм дітям і внукам. Завжди говорив про все радянське, як про тимчасове явище. Вірив у відродження незалежної України, і таки дочекався того часу.

Завжди спокійний та врівноважений, дотримував слова та не втрачав почуття гумору. Багато читав та вмів розповідати цікаві історії. Саме такі люди залишаються незалежними та не прогинаються під жодні системи. Іван знав правду та не боявся її говорити, ніколи не слухав пропаганду та не втрачав надії на краще.

На стінах його дому завжди висіли ікони та фото загиблих Василя та Нусі, які так і не повернулися з УПА. Де їх могили також нікому не відомо, таких могил по нашій землі залишилося багато.

Я не пам'ятаю свого прадідуся, він помер коли мені було 4 роки, але мені переказували багато його історій мама та бабуся. Ця людина є прикладом того, що з будь якої, ситуації можна знайти вихід, і що все мине. А найважливіше ― це бути собою та не зраджувати власним принципам.