Львівська Владислава

Львівська Владислава

Львівська Владислава

 

Народилася 16 серпня 2003 року у м. Хмельницькому. Багато де вчилась, багато де жила, багато що бачила. Зараз вічно зайнята ліцеїстка ФТЛ з оптимістичними поглядами на життя.

В людях цінує щирість, правдомовність, відданість і почуття гумору. Її життєве кредо:Правда - основа Честі, Честь- основа Особистості”. До вашої уваги прозовий твір Влади, який посів ІІІ місце у конкурсі фонду О. Шевченка – «Новий Івано-Франківськ» серед учнівської молоді міста, присвяченого 100 річниці з дня створення Західноукраїнської народної республіки.

 

Літо = небо

Вона безмежно любить небо. Глибоке, неосяжне оком небо, яке лікує найболючішу рану і дарує мотивацію для підкорення нездійсненних висот.

Що ж таке небо? Ну, в першу чергу, небо є частинкою атмосфери космічного простору, видимою із поверхні Землі – визначає вікіпедія.

Для мене, для тебе, ну і для всіх нас небо – це просто щось страшенно звичне і повністю буденне, як сон, як повітря, як тепло наших рук. Для нас, але не для неї.

Вона бачить у ньому дитячу щирість і водночас важкий накопичений досвід старенького дідуся.

Любов до нього просто безлімітна! Восени вона бачить у похмурому, дощовому і повністю знесиленому небі дзеркало, яке відображає її зсередини, її душу. Зимою вона просто почуває себе накритою білим, однотонним і важким куполом в оточенні незнайомців, яких спіткала така ж доля. Весною небо, як беззахисний підсніжник, що пробивається скрізь снігові грати і хоче вдихнути кисень на повні груди. А ось літом воно просто найбезперечніша, найідеальніша і найдорожча картина Лувру. Вона любить літо не через відсутність щільного графіку, і не через гарну погоду, і навіть не через теплі вечори, як всі її ровесники, а через небо.

Літом все було як завжди: вона топилась в небі, а час просто зі швидкістю світла тікав геть. Але цього разу це була або карма, або великий збіг обставин. Саме цього літа всесвіт всіма силами старався розчепити її на атоми. Вона розчарувалась у чистоті і непідкупності дружби, посварилася з батьками і втратила віру в себе…

Не витримала. Одяглась. Взула улюблені кросівки, кинула у рюкзак навушники і пішла у парк. На автоматі дійшла до безлюдної частини скверу, бо це було її місцем, її пагорбом, її лавочкою. Сіла. За звичкою підняла голову догори і побачила його – небо. Перед очима постав багряний і сліпучо-яскравий, як волосся тієї рудої дівчинки в автобусі, погляд якої так засів тобі у душу, захід сонця, який страшенно обпікав її бліду шкіру і відображався в її бездонних, синіх, як океан, очах. Жовтогарячий захід загіпнотизував її. Вона отямилась тільки тоді, коли повністю пересохло в роті і стало важко дихати.

Вона взяла свій телефон, зателефонувала мамі і вибачилась за ті ранішні слова, адже добре знала, як сильно образила ними маму.

Вона йшла парком і раділа, що тої миті відкрила нову грань такого знайомого і все ж доволі незвіданого неба.

“Дякую, небо”,- вкотре подумала Марта і зітхнула з полегшенням, бо вона безмежно любила небо, неосяжне оком НЕБО!