Навігація

Останні коментарі

Календар ФТЛ

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Маківка. Місце, де минуле перетинається з майбутнім

Маківка. Місце, де минуле

перетинається з майбутнім.

Автор – Вікторія Комарин.  Ліцеїстка групи Л-23.

Консультант – Мирослав Янишівський.  Директор ліцею.

“Маківка-2016”

У період з 12-го по 15-го травня ліцеїсти другого курсу Фізико-технічного ліцею здійснили призову поїздку, яка проходила місцями бойових дій Українських Січових Стрільців та історичними місцями Тухольщини. Робоча назва мандрівки ‑ “Маківка-2016”.

Керівниками поїздки були викладачі ліцею: Мирослав Янишівський - директор, незмінний керівник таких мандрівок; Басараб Олег Іванович - учитель біології та МСП дівчат, “найкращий у світі лікар”; наставниці груп другого курсу ‑ Остап'юк Марія Василівна, Ланіца Ольга Стефанівна, Савчук Оксана Богданівна.

Директор ліцею Мирослав Янишівський мандрував околицями Тухлі уже двадцять другий раз. Перше сходження на Маківку він здійснив ще “напівпідпільно” наприкінці сімдесятих років, у студентські  часи, із друзями по Львівському університету, які були родом з цих місць. Всі інші рази – це були призові поїздки з ліцеїстами Фізико-технічного ліцею. Перше сходження ліцеїстів відбулося уже на другий навчальний рік після створення ліцею, в 1994 році.  До речі, учасником цього першого сходження була також і Савчук Оксана Богданівна.

Стартувала наша поїздка, як і всі інші біля ліцею: ми прослухали інструктаж, помолилися та заспівали Гімн.  

Першим пунктом призначення був наш табір, в якому ми й прожили ці чотири дні. Це - дитячий табір “Ватра” у селі Гребенів Сколівського району, розташований на самісінькій межі з Тухлею. Прийняли нас досить гостинно і тепло.

На поклін до Тухольської святині та Івана Франка

Наш директор сповідує і активно просуває принцип, що знайомство з новими місцями треба розпочинати з місцевого храму. Тож у перший день перебування у Тухлі  ми насамперед відвідали Тухольську церкву. Церква має незвично багатий як на сільський храм іконостас. Окрасою храму є також ікони, намальовані знаменитим українським художником Корнилом Устияновичем.

У стіну церкви вмурована бронзова таблиця з прізвищами полеглих на горі Маківці Українських Січових Стрільців. У часи радянської влади таблиця була заштукатурена на своїму місці на стіні церкви і таким чином закрита від лихого ока та руки “совєтів”. В цьому епізоді проявились глибокий патріотизм селян, їхня відданість Україні та чесність: адже у селі не знайшлося жодної недоброї людини, яка б розповіла ворогам про цю таємницю церкви та села.

Також селянам знадобилося піти на обман та сфальсифікувати  документи про дату будівництва місцевого храму, щоб його не зруйнували, а навпаки, надали статусу пам'ятки архітектури державного значення.

  Село Тухля відоме своїм вічним закарбуванням у творі українського генія Івана Яковича Франка, який неодноразово бував у цій місцевості.

У повісті “Захар Беркут” Каменяр описав напад на село у 1241 р. монгольської орди. Тоді тухольці на чолі із Захаром Беркутом відбили напад, перегативши ріку у Опір в урочищі, яке називається Тухольські ворота.  До речі саме в цьому урочищі знаходився наш табір.

Будинок, в якому письменник жив і писав цю повість, не зберігся, лишилася тільки Франкова криниця, з якої пив воду письменник під час роботи над повістю. У наші дні вона є частиною літературно-меморіального комплексу просто неба, яка охороняється як пам'ятка. Пам’ятка була відкрито 27 серпня 1967 року. В 1986 році – до 130-річчя Івана Франка, що відзначалося за рішенням ЮНЕСКО комплекс був реконструйований.

Зараз до складу комплексу входять пам’ятник Франкові, скульптурна група “Захар Беркут на чолі тухольців”, дерев’яна криниця та мальовничий камінь. На камені викарбовано пам’ятний текст із “Захара Беркута”  і, звичайно, існує повір’я, що його треба торкнутися і загадати бажання. А у криниці, до речі, дуже гарна м’яка вода, краща, ніж навіть у багатьох гірських джерелах. Тож, їдучи через Тухлю, треба обов’язково запастися порожньою пляшкою.

Ми  зразу вирішили, що  кожен шануючий себе ліцеїст також має випити води з криниці Франка. Символічно, що право першому випити води з цієї криниці директор надав Святославу Пушику – онуку відомого письменника Степана Пушика, учасника проголошення Незалежності України в 1991 році. У доробку письменника чимало написаного про Івана Франка та січове стрілецтво.

… “До Вас прийдемо на поклін”

Другого дня ми здійснили свій основний похід —  сходження на гору Маківка.

На цій горі під час Першої світової війни відбулися запеклі позиційні бої, що точилися з 29 квітня до 4 травня 1915. Їх учасниками були підрозділи австро-угорської 55-ої піхотної дивізії фон Фляйшнера та російські імперські військами 78-ої піхотної дивізії генерала Альфтана. До складу австрійської дивізії входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових стрільців.

Метою росіян було заволодіння панівною висотою — горою Маківка для  контролю над дорогою, що веде на перевал через Карпати.

В результаті героїчної оборони Маківки стратегічні плани російського командування повністю зірвались. Здобуття вершини, що планувалось 29 квітня, здійснилось лише 4 травня, при цьому були використані усі наявні резерви. Внаслідок величезних втрат російські війська не змогли продовжити наступ, і через тиждень змушені були поспішно відступати перед австрійськими підрозділами, що підійшли.

Особливою мужністю під час боїв за Маківку відзначились частини Українських Січових Стрільців, що в подальшому відобразилось у народній пам'яті. Гора Маківка стала особливим місцем паломництва не тільки для галичан, але і всі українців-патріотів, які шанують свою історію та пам'ятають про загиблих юнаків. Паломництва – яке триває уже цілих сто років!!!

На вершині тобою опановує дивне почуття. Воно з'являється тоді, коли ти ходиш попри могили хлопців, читаєш таблички з іменами, їхнім віком, і розумієш, що найстаршому серед них всього 25 років. Усі решта — юнаки по 18-22 роки.  Хлопці, які також мали друзів, рідну маму, свою кохану, власне особисте життя. Хлопці, які віддали свої молоді роки за наше майбуття. Хлопці, які вірили, що наступні покоління доб'ються свого.

Так-от, те почуття, яке виникає всередині, викликає кардинально різні емоції: з одного боку, це дикий жаль за життя загиблих юнаків; з іншого ж боку - це гордість за українську націю та сміливість, яка тече у її крові.

На Маківці потрібно дякувати юнакам, які там спочивають, молитися, звертатися до них і просити у Бога ласки для нашої України. Адже недарма ці хлопці віддали свої квітучі, рум'яні лиця у боротьбі з ворогом.

Незвичайна людина, незвичайний музей…

Сьогодні нікого не здивуєш тим, що люди вкладають свої гроші у власне підприємництво.  При цьому люди надіються, що колись воно принесе віддачу. Однак  є ще і незвичайні люди, диваки, які за свої гроші відкривають… приватний музей. Музей, який ніколи, звичайно, не принесе прибутку його власнику.

Саме з такою людиною і з таким  музеєм ми познайомилися на третій день наших мандрів.  Це – Музей героїв Маківки, його  засновником і власником є пан Андрій Ткачик,  житель Тухлі.

Пан Андрій – член товариста “Пам’ять” та товариства Броди”. Ці  товариства займаються пошуками останків загиблих солдатів у часи Першої та Другої світової війни, у першу чергу – українських військових формувань – легіону УСС та дивізії “Галичина”.

У важкий для нашої країни час – літом 2014 року – рівно через сто років після битви на Маківці – пан Андрій також узяв до рук зброю і пішов  добровольцем в АТО.

Музей унікальний своєю експозицією. У нього немає багатого приміщення, немає дорогих засклених стелажів. Однак у ньому є те, що цінується відвідувачами набагато більше: це експонати, які дихають історією.

Ми привикли, що у традиційних музеях нас супроводжують написи про те, що до експонатів не можна торкатися руками…. Однак, у музеї пана Ткачика все навпаки.

У цьому музеї ти маєш можливість потримати в руках зброю та особисті речі Українських Січових Стрільців та вояків Української Повстанської Армії, солдатів різних армій, що проходили через ці краї. Зі зброєю та іншими експонатами можна фотографуватися, творити різні сценки і за це ніхто не робить зауважень. Всі експонати музею є справжніми”. Вони одержані паном Андрієм та його друзями в результаті розкопок на місцях давніх боїв.

 У музеї представлена також цікава підбірка літератури з історичними книгами та виданнями.

У окремому залі – сучасна експозиція зі сходу України. Її складають особисті речі засновника музею, якими він користувався під час перебування на теперішній українсько-російській війні.

Славсько

Сьогодні гірськолижний спорт та відпочинок в Україні асоціюється, звичайно, з нашимБуковелем. Проте так було не завжди… Першим широковідомим гірськолижним курортом нашої країни було Славсько – селище міського типу, що межує з Тухлею.  Саме туди проліг наш маршрут після відвідання музею пана Ткачика.

Відповідно до згаданого вище доброго принципу нашого директора насамперед ми відвідали у Славському церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона  побудована в 1901 р. за проектом відомого українського архітектора  Василя Нагірного. Місце під храм вибрано не випадково… За легендою, саме туди  двічі падав купол із хрестом, зірваний вітром зі старої дерев'яної церковці на недалекому схилі. Від давньої дерев'яної Успенської церкви збереглася дзвіниця на кладовищі.

Поруч з храмом встановлено пам'ятник письменнику Миколі Устияновичу, українському письменнику і громадському діячу 19-го століття, священику УГКЦ.  Устияновича називають, хоч це звучить парадоксально, четвертим учасником літературного об’єднання “Руська  трійця”. Пам’ятник “Руській трійці” є в нашому місці у сквері позаду медінституту.

Опісля Божого храму ми вирушили до урочища Млака, що в центрі Славська. Щороку у першу неділю вересня з довколишніх сіл приходять вірні в урочище Млака, щоб згадати у молитві невинно закатованих своїх родичів та односельчан.

Саме сюди у 1940-х роках більшовицька влада звозила з околиць та скидала у трясовину убитих вояків Української Повстанської Армії, закатованих у тюрмах підпільників-націонадістів, просто селян-патріотів з довколишніх сіл. Більшість з них поховані тут у спільній могилі.  Точного їх числа не знає ніхто, вважається, що рахунок  іде на тисячі осіб.

 З настанням Незалежності проводилися розкопки, але санепідемстанція заборонила їх продовжувати через ризик поширення хвороб та надмірно вологий ґрунт. У 2000-му році на місці цих поховань зведено та освячено меморіальний цвинтар-пантеон жертвам комуністичного режиму. Фундатором памятника стала емігрантка з Канади, мама хлопця, який загинув у повстанському  війську та спочиває в цьому страшному місці.

Кафе за хмарами.

Наступним пунктом екскурсії став сучасний гірськолижний комплекс, що називається “Захар Беркут”.   Він розташований біля підніжжя гори Високий верх, на околиці села Волосянка. На гору туристів піднімає  крісельний підйомник. 

Наша подорож на підйомнику тривала досить довго, адже це  найдовший підйомник на Україні. Холодний вітер і туман добряче дали про себе знати, здавалося, що кінця цьому підйомуне буде. Однак, наші серця та руки гріли теплі розмови з товаришами. Цікавим є той факт, що на вершині Високого Верху немає лісового покриву, тож там завжди дме сильний вітер.

Єдиним місцем, де можна врятуватися, виявилося кафе з логічною назвою “Високий Верх”. Зрозуміло, що в таких умовах Високий Верх не відкрив нам ніяких краєвидів. Однак незвичні емоції та відчуття від подорожі “в абсолютному тумані” запам'ятаються, можливо,  більше, аніж краєвиди.

Інтерактивно-інтелектуальні вечори

Кожного ранку та кожного вечора у нас проводилися збірки, на яких ми підбивали підсумки поточного дня.

Ввечері ми співали пісні з наших співаників. Варто сказати, що всі три вечори, які ми провели в таборі, не пройшли намарно. Кожна група мала свій вечір та організовувала дозвілля усіх ліцеїстів. Поїздка пройшла у стилі інтерактивно-інтелектуальних ігор, що неабияк сподобалось усім: і ліцеїстам, і викладачам.

… “І вустами торкнемся шовку Ваших знамен”

Четвертий день став для нас завершальним у мандрівці. Зранку відбулося урочисте шикування з врученням посвідчень ліцеїстам про їхню участь у мандрівці.

Перед виїздом ми встигли з викладачами відвідати сірководневе джерело і скуштувати специфічну за смаком, але дуже корисну джерельну воду.

Закриття поїздки  відбулося за особливим  ритуалом.  Ми вишикувалися обличчям у сторону Маківки і заспівали пісню  Зіброва  Стрілецький романс”, що закінчується словами:

Україну, як попіл, забуття посипає,

І не чути уголос Ваших звань та імен…

Ех, стрільці січовії,  ми  Вас нині згадаєм

І вустами торкнемся шовку Ваших знамен.

Після цих слів зі строю вийшли ведучі і поіменно назвали імена та вік кожного січового стрільця, що спить вічним сном та чекає воскресіння із мертвих на схилі Маківки.

Додати коментар

Захисний код
Оновити