Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Петрова Надія.Час сумніватись у всьому.

 Petrova1ПЕТРОВА НАДІЯ

  Мене звати Петрова Надія.Мені 17 років. Загалом,вважаю себе      веселою,креативною,відкритою і активною дівчиною. Люблю приймати    виклики життя і намагаюсь завжди досягати свого.Вважаю, що якщо ти  вирішив щось зробити, то потрібно не сумніватися, а активно діяти і  досягти успіху! Моє місце народження- місто Тисмениця, що неподалечку від  Івано- Франківська.З 2013 по 2016 рік навчалась у фізико-технічному ліцеї,де здобула відмінні знання.ФТЛ допоміг мені реалізувати себе не тільки у науковій галузі,а й творчо. Зараз я навчаюсь  у Івано-Франківському медичному університеті  на першому курсі. Твір, який ми пропонуємо до вашої уваги посів 3 місце у конкурсі «Спогад про літо-2015».

 

Час сумніватись у всьому

    Залиште все. Вийдіть на вулицю. Пройдіться алеями ледве зеленіючого міста. Сядьте в напівпорожній трамвай і відправтесь кудись далеко, щоб повернутись. Ви не самі, хоча і не виключено, що самотні. Жадібно вдивляйтесь в обличчя тих, хто йде назустріч. Вдивляйтесь в обличчя тих, хто сидить навпроти. У мешканців Івано-Франківська давно зникла здатність дивитись і бачити. Пильний погляд - і уже роздратованість в очах жителя. Відвертається, думає, що з ним діється щось не те.

    А цікаво, чи є у нього мрія? А в компанії школярів у літньому парку? Зараз стало модно ставити перед собою цілі (і обов'язково оголосити про це всім, щоб не забути), відвідувати всеможливі тренінги, надихатись надихаючими цитатами з Інтернету, читати Наполеона Хілла (чи Роберта Кійосакі?), при цьому лежати на дивані як Обломов. Досить смішна картина, якщо б не така гірка. А чи є мрія у мене? У мене, у так званого «майбутнього України»? Дивно, але я не можу відповісти. «Щоб у моїй країні було все добре?». Безумовний цинізм. «Щоб всі люди були щасливі?». Ну, а може, я не хочу. «Щоб маленькі діти не хворіли?». Коли я гортаю сайт, де під фото милого немовлятка - смертельний діагноз, мені стає страшно. «Щоб у мене все було добре?». Ну, це вже зовсім по-дитячому.

    У нашому 21 столітті феєричних змін губишся, коли постає подібне питання. Та і взагалі губишся - орієнтир-то хто? Можу вдарити об заклад, підліток у 20 столітті відповів би по-іншому. Здається, що ми, молоді люди цього століття, вільні. Можемо мріяти, і творити, учитись - дорога відкрита! «Ти - незалежний!» - викрикують з екрану. «Це - твоя країна!» - виблискує на плакаті. І ти повірив, що держава - майбутнє, Україна - це ти. А я уже не вірю. Ділять країну, кидаються нею, як дитсадівці кусочками хліба, поки вихователька не бачить. А даремно... Не дивиться, не чує, не пояснила, що хліб потрібно берегти - дитсадівці-то загрались. З дитинства чуєш дорослих: «Яка у нас жахлива держава!». Можливо, вони не помиляються?   У   людей   немає   поваги   і   довіри   до   влади. «Награбував!», - подумають вони, побачивши в телевізорі, як гарно живе чиновник N. Причому, подумає не одна проста людина, в окремо взятій, бідно обставленій квартирі, а мільйони, уявляєте? Страшно? Ні, звично. І від цього ще страшніше. Молодь дезорієнтована. Міцні, здорові хлопці голять голови налисо і малюють свастику де не глянь, поки всі обурюються - «діди воювали!». А замість того, щоб осуджувати, подумайте, чому малюють? Чому входять в ряди неофашистів? Так тому, що орієнтира нема. А раз нема, значить, перепишемо історію...

    Ще зовсім юні, слабенькі «мажори» в нарядах за n тисяч доларів ледве тримаються на ногах від кількості випитого, викуреного, а можливо, навіть і вколеного.

    Чому? Немає орієнтира. Залиште їх піонерам, у нас вільне життя, кохання, країна! Жаль вас, хлопці. По-доброму жаль.

    Ось на лавочці сидять студенти, діляться думками про майбутнє, сміються... Дай, Боже, не опинитись таким розумним, приємним, перспективним десь на роботі касиром у «Чікені» чи «Макдональдсі». А ймовірність лякаюча. Дякую державі за це. Земний уклін тобі, ненько!

    Ці біди, ця невизначеність - біль нашої матері-України!

    Дуже важко мріяти в державі, де мрії розбиваються об бідність, несправедливість, жадібність.

    Тема малолітніх наркоманів, бездомних, сімей, що живуть у бідності  і замучені до  неможливості.  Це - наш  імідж.  Уже  не обурюємось. Чи є тут місце для мрії, поезії? Вона спіткнеться об наш гіркий цинізм і втече зі швидкістю світла. «В якусь там Європу», додумаєте ви.

    У нашій реальності немає місця для казки...

    «Хочу в Америку, там кльово!» - говорить дитина шести років. Уже не надихають юне покоління ідеали, спиртне надихає їх більше. І не звинувачуйте, не осуджуйте, не перевиховуєайте. Пізно!. .

    Знаєте, яка у мене все-таки мрія? Щоб хоча щось змінилось на краще. Чи людський, чи державний аспект - та хоча б на крок вперед Хочу, щоб у цього народу була мотивація. Справжня, а не вигадана з телекоробки. Гріється надія на те, що все ще можливо. Змін ми чекаємо, змін.. Чи даремно??!

    Ні, не даремно, бо виросте наше покоління і ми змінимо цей світ... Я вірю в це! Вірте в нас і ви!