Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Комарин Вікторія Миколаївна. Там, де я - це я, або місце мого комфорту.

Комарин Вікторія Миколаївна

KomarunV


Народилась 29 грудня 1999 року в селищі Лисець. Навчається у групі Л-2014-2.
Любить класичну музику, захопливі книги та гру на фортепіано. Захоплюється декламуванням віршів. Черпає натхнення для самовдосконалення з подорожей. Вірить у самовіддану дружбу. Вважає, що для змін у країні потрібно починати зміни зі свого власного "я".

 

 

 

 

 

 

Там, де я - це я, або місце мого комфорту

Гори - це мій улюблений ландшафт,

а Карпати - улюблені гори.

Юрій Андрухович "Лексикон інтимних міст "

Літо - то маленьке життя. І кожна людина, проживаючи те життя, відкриває для себе нові грані, часом нові горизонти такого давнього та інколи незайманого світу. А щоб зблизитися з матінкою-природою та стати з нею одним цілим, люди вирушають у подорожі.

Я закохана у мандрівки. Адже Марк Твен писав: "Тільки про дві речі будемо шкодувати на смертному одрі - що мало кохали й мало подорожували". У кожної подорожі є своє таємне призначення, про яке сам мандрівник не має уявлення. Так, кораблю найбезпечніше в порту, але він не для цього будувався. Не потрібно боятися вирушати у подорож, потрібно боятися залишатися на місці. Життя починається там, де закінчується ваша зона комфорту.

Обожнюю гори. Наші рідні, близькі серцю та душі Українські Карпати, у яких кожною клітиною тіла відчувається велич та могутність держави. Щоб гарно відпочити - не обов'язково їхати за кордон. Відпочивайте у своїй країні.

Мені подобається збирати рюкзак у гори: запастися ароматним бабусиним печивом, яке завжди покращує настрій, взяти смачний м'ятний чай, не забути про фотоапарат та улюблену книгу, надійний намет та інші дрібнички. І тоді, з цікавою компанію, стрімголов мчати. Мчати за натхненням й енергією, за новими враженнями й емоціями.

Найбагатша та людина, чиї радості вимагають найменше грошей, адже на зайві гроші можна купити тільки зайве. А те, що необхідно душі, ні за які гроші не купиш.

Карпати перетворилися у місце справжніх загадок та пригод. Я бачу мою дорогу, але не знаю, куди вона веде. Незнання того, куди йде дорога, надихає мене йти нею. А вже ближче до вечора, коли всіх опановує почуття приємної стомленості, ти розкладаєш намети, вдихаєш на повні легені свіжого гірського повітря і відчуваєш себе вільною від усіх турбот і обмежень. Бродиш горами у пошуку незвичайних квітів, грієшся біля яскравого багаття, посьорбуючи теплий чай, ведеш бесіди про життя та насолоджуєшся зоряним небом...

Початок нового дня - це старт для всього, сповненого цікавими пригодами та незабутніми враженнями. Зустрічати сонце в горах - неймовірно радісно. Це своєрідна ранкова нагорода за прохолодну ніч. Прокинувшись і виглянувши з намету, бачиш навколо безмежну розкіш лісу, туман, який окутує вершини гір та перші промені лякливо-ясного сонця. Це знак, що пора продовжувати похід. Тоді з веселою піснею та хорошими передчуттями вирушаєш у дорогу.

Якщо рай і є на землі, то він у Карпатах. Неймовірно захоплюючі краєвиди змушують цілком і повністю проникнути у цю велич незайманої краси. І коли ти дістаєшся до своєї мети - стає приємно на душі: ти майже на вершині світу, на могутній Говерлі! Ну як тут можна не радіти?.. Саме тут, попід хмарами, ми потрапляємо у пастки розуму, ловимо моменти сили і слабкості. Чистий погляд на життя, бажання все кинути і бажання розвивати свій фізичний і духовний світ з'являються у думках людини.

Шукайте подорожі, адже саме вони дають вам відчуття, що ви в цьому світі, щоб зробити щось прекрасне й унікальне, навіть якщо тільки одиниці це зрозуміють. З подорожами окрилюєшся і справді розумієш, що більше не потрібно обмежувати себе якимись рамками.
Де б ти не був, знай - у горах ти по-справжньому відчуваєш себе кимось значущим, коли дістаєшся вершини. Вершини своїх можливостей та жаги досягнень!

Івано-Франківськ

2015

Моє натхнення

У Празі вечір. Хоча навколо майже нічого й не видно, але відчувається, що потрапила у навдивовижу казкове місце. Темні вулиці на околиці міста сплять, адже втомилися за пройдений день від галасливих панянок та нестримних парубків, від дитячих стрибків та туристських блукань. Ліхтарі на горизонті тьмяно освітлюють поодиноких закоханих парочок, які сором’язливо прагнуть загубитися посеред міста від зайвих очей та надокучливого світла супермаркетів. Вдихаю нічне повітря на повні груди, відчуваю запах мокрої траси  й відразу паморочиться в голові. Паморочиться від нестримного очікування нового дня, сповненого відкриттів та знайомств. Але не підганяю час, а насолоджуюся тим, що є. Тим, що зараз. Прагну побачити кожну дрібничку, кожну особливість та цікавинку празької ночі. Мимоволі на обличчі крізь посмішку з’являється сльоза від  надлишку емоцій. Гублюся у собі, своїх думках та відчуттях.

Світло нового дня увімкнулося несподівано, як і все на світі. Хоча це місто швидко засинає, але також швидко прокидається та вливається у вир робочого процесу в поєднанні з атмосферою щастя та див. Прага денна зовсім не та, що Прага нічна. У ній зберігається непідробний шарм, вишуканість празького бароко, елеґантність будинків, але й з’являється море туристів, кожен з яких хоче побачити якнайбільше та зазнимкувати емоції. Це створює відчуття шоу і не дає можливості відчути місто кожною клітинкою тіла. Хочеться втекти від усіх подалі та побути наодинці з Прагою, такою величною та щирою.

Наближаюся до Празьких курантів. Передчуття грандіозного дійства вирує всередині. Захоплено роззявляю рот, не в силі усвідомити те, що відбувається. Годинник пробиває полудень. Фігурки апостолів одна за одною виходять з дверцят, ніби дякуючи за те, що людство відвідує їх. Скелетики на вежі чарівливо рухають кістяками, ангели войовничо стоять на захисті курантів, а золотий півень гордовито оглядає туристів, мабуть, намагаючись розгледіти очі, які щиро вірять у справжність та непідробність героїв.

Годинник виконав свою функцію, тому цілу годину дружня команда вежі може відпочивати від свого прямого обов’язку. Тим часом люди розходяться. Стою на місці. Дивлюсь туди, де щойно виринали апостоли. Дивлюсь і думаю про те, скільки таких замріяних туристів на цьому місці вже милувалися моментом протягом попередніх століть. Розумію, що є місця, які своєрідно єднають людей. Людей різних національностей, різних конфесій та різних епох.

Розібравшись у своїх думках, вирушаю до Карлового моста. Саме тут відчуваю місто, тону в ньому, незважаючи на довколишніх людей. Здається, що місто тримається на Влтаві, такій помпезній та бурхливій. Влтава підживлює Прагу, насичує її енергією та життєдайними силами. Коли пливу по Влтаві на кораблику, то все навколо здається картиною художника з багатою уявою. Танцюючий будинок фліртує зі мною, і, здається, от-от вирветься зі свого постійного стану та піде до танцю.

Старовинні мости чарують своїм виглядом. Статуї на них завмерли у пронизливому мовчанні та мовби чекають, коли до них заговорять. Молодь на березі привітно махає та на своїй ламаній англійській питає, як у нас справи. Попри наш кораблик пропливають інші судна. Вони велично линуть, кожен зі своїми пасажирами та маршрутами. Задумуюсь над тим, що деякі маршрути перетинаються, деякі — ні. Тоді люди не зустрічаються. Або зустрічаються надто рано. Або запізно.

Йдемо до Вишеграду, старовинної частини Праги. Орієнтуюся в натовпі на парасольку з жовтими соняхами. Під нею ховається не менш сонячна екскурсовод. Підіймаюсь все вище і вище. І тоді я помічаю червоногарячі, аж палаючі дахи міста, які розкинулися по всьому кругогляду. Підходжу до собору святого Віта. Здається, перестаю існувати. Поряд з такою величчю, що створювалася протягом довгих років наполегливими руками, відчуваю себе мурахою, яка позбавлена можливості сприйняття світу. Потрохи оговтуюсь, і тоді усвідомлюю, де я є. Що я є. Що є переді мною. Неймовірні вітражі вікон та дверей навіть у похмуру погоду випромінюють характер попередніх епох. Таке враження, що потрапила в минуле. Будівля дихає історією, яка збереглася у готиці храму. Потрохи віддаляюсь від собору, але його гострі верхи ще довго прощаються зі мною. Прямую вузенькою вуличкою. Панує аромат хмільного пива та вологого асфальту, який п’янить повітря.

Двері празьких будинків. Вони прекрасні і дивовижні, загадкові і привабливі. Двері відреставрованого будинку в стилі бароко. Двері житлового дому в старих кварталах Праги. Двері магазинчика, ресторану або офісу. Не завжди в ідеальному стані, але зате дихають ароматом старого міста і створюють цю чарівну атмосферу. Так і здається, що якщо відкриєш ці двері і ввійдеш всередину - потрапиш в інший вимір, в інший час ... Якщо не в інший вимір та час, то, принаймі, у колоритний магазин з сувенірами або галасливу кав’ярню, де люди ховаються від дарунку неба.

Гуляю вечірньою Прагою. Забігаю у кожну крамничку, адже хочеться привезти частинку Богемії з собою. Привітний негр посміхається до мене білими-білими зубами та намагається допомогти. Посміхаюсь у відповідь. Стараюся спілкуватися на своїй ламаній англійсько-чеській. Але мовні бар’єри не заважають, якщо є щира посмішка та яскравий вогник розуміння в очах. Радісна, вибігаю з крамниці.

Вуличні музики створюють атмосферу щастя та любові. До них так і хочеться приєднатися. Зупиняюсь. Думаю. Про своє, особисте. Слухаю своє серце. Музикант – просто чарівник! Дістає до найглибших фібрів моєї душі. Народжує нотами акорди поклику. Озираюсь навколо. Щасливі лиця радісних людей. Вже такі рідні будівлі та дороги. Вулиці обіймають. Вулиці надихають.

Натхнення у кожного завжди таємне.