Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Обущак Софія. Кричала

ОБУЩАК СОФІЯ

obuschakНародилася 25 серпня 2000 року у місті Тлумачі. Випускниця ліцею. 

Навчалася у групі Л-2014-1, де наставницею була М. В. Остап'юк-Cубичева.

У майбутньому мріє стати філологом та викладати українську мову і літературу.

Найбільше прагнення - побороти власні недоліки, самовдосконалитися й навчитися досягати

поставлених цілей.

Прагне стати відомою письменницею.

***

КРИЧАЛА …

Кричала... Розліталось на шматочки

Невинне небо... Плакала земля

Кровавими слізьми... Вставай, синочку,

Тут, біля тебе, матінка твоя.

Упала зболена, нещасна на коліна,

Вдивлялася в обличчя... Боже мій!

Невже для того я родила сина,

Щоб обірвав його життя цей буревій?!

Невже для того ночей не доспала,

Щоб бачити, як він лежить німий,  

 Убитий звіром лютим?.. Була б знала...

А він казав: «Я повернусь живим!

Не плач, матусю! Проженемо ката!

Ми звільнимо народ з ганебних пут!

Я не дозволю їм тут панувати,

Нас не зламати, ми - вкраїнський люд!»

Із вірою вперед ішло багато,

Та мало повернулося живих.

І багатьох вітала б рідна хата,

Та лиш дошки дубові домовин.

А все ж іще не віриться і досі...

Та очі невидющі в небеса

Немовби дивляться... І птахи стоголосі

Замовкли, на лиці його роса...

Ти чуєш голос, що звучить із неба,

Наповнює свідомість, як нектар:

Не плач, Страдальна. Плакати не треба.

Пишайся сином, що героєм став.

                                                                                    2015 рік

 

                                                   До вашої уваги декілька нових віршів, датованих 2017 роком.

***

  Заграй, заграй мені, молю…

  Торкнися струн душі своєї…

  Твої я двері відчиню,

  За ними стеляться лілеї…

 

         Твій голос ллється і бринить,

          Мені ти граєш оду щастя,

          І стрепенеться серце вмить,

         Усуціль назавжди віддасться.

 

  Замість пилюки на стежках

  Життя безжального – лілеї …

  Звук струн бринить на пелюстках

  Ввійду я в сад душі твоєї

 

                І ти за руку поведеш

               Мене босоніж потім цвіті

               Зачиниш двері й забереш

               Мене в обійми свої світлі

 

  Весь світ залишиться отам –

  Позаду, за душі дверима

  Хоча, чи ж він потрібний нам?

  В саду твоєму я щаслива.

 

      Ти гратимеш мені повік…

       Повік цвістимуть там лілеї,

       Це Космос – вічний мандрівник,

       Я ж там, де сад душі твоєї…

***

    Для чого світ? Створи для себе власний,

    Свої закони, істини створи.

    Не слухай інших – що вони про щастя

    Сказати можуть? Всі в тилу війни

 

Вона гряде… Між душами, серцями

Нема Любові, Вірності нема,

І чесність іншими бреде світами,

Стежки кохання замела зима…

 

    Ти йди наперекір знедоленому світу,

    Ти будь собою, не дивись на тих

    Закутих в ненависть, в брехню одітих

    В болті злоби, у крові, брудних.

 

       Вони- ніщо, у них в душі – бездоння,

       У них нема ні крихти доброти,

       Вони ж у вірності клянуться ще сьогодні,

       А завтра – або вб’ю, або плати.

 

    Ти не дивись на них, хоч вони всюди,

    Вони –це наш продажний, п’яний світ.

    Вони забули вже давно, що вони люди,

    Що за все їм ще нести одвіт.

 

Ти будь собою… Ти неси те світло,

Яке у твоїх грудях ясно б’є.

В твоєму серці джерело розквітло,

Воно несе до них тепло твоє.

 

    Створи свій світ… Там, де немає болю,

    Де лиш яскраві, чисті кольори.

    Давай  світити будемо з тобою,

    Піднімемо світ з прірви догори.

***

Просто ти – не вона

Ти бачиш її? Це лише оболонка,

Бо губи сміються, а очі мовчать.

Ця маска – підсилювач, наче колонка,

Проте на зіницях надійна печать.

Вона пританцьовує, дзвінко регоче,

Упевнена в собі, щось знагла кричить…

Можливо вона тобі дивиться в очі,

Проте не покаже всього і на мить.

Вона закопає тебе в своїх жартах,

Вона тебе споїть гарячим вином,

Але зауваж – все ж закриті всі карти,

В її океан ти не впадеш на дно.

-         «З тобою все добре?»

-         «Зі мною? Прекрасно!»

Напевно, всміхнеться і знов обійме,

Погляне у очі удавано ясно,

Привітно й лукаво тобі підморгне.

Ніколи не знатимеш, як вона плаче

Чи як нестерпимо в душі щось болить…

Вона у собі все сховає терпляче,

Проте не покаже тобі ні на мить.

Коли вона мерзне – віддай свою шапку,

Ніколи, ніколи її не суди,

Бо ти –ти не вона, і поставимо крапку.

У кожному з нас свої власні сади.

***

А знаєш чого я найбільш боюсь?

Що я спустошію, що всохну, обмерзну,

Що я нікому більше не наснюсь,

Із сторінок свого роману щезну.

Що втрачу здатність слухати весну,

Що вже не зможу з вітром говорити,

Що я змарную молодість ясну,

Що буду існувати, а не жити.

Що через десять швидкоплинних літ

Прокинуся похмурого світанку,

І що мені немилим стане світ,

Безвільно впадуть руки наостанку.

Що я раптово стану, як вони –

Практичною, холодною, німою.

Що вийду погуляти восени

І не спинюся, вражена красою.

Боюся зрозуміти, що не з тим

Я розділяю ліжко й поцілунки…

Життя летке і сіре, наче дим.

Додай у його сірість візерунки.

***

О Вітре!... О швидкий, будь мені братом!...

Візьми мене на свої сильні крила!

Давай удвох понад лісів літати.

І спочивати на шовкових схилах.

 

Ти покажи мені ранкові роси,

Які вмивають трави гомінливі…

Ти покажи мені дерева босі

Затишшя плес і ріки шепітливі…

 

Дозволь мені пірнати до знемоги

У запах хвої і чарівне зілля,

Дозволь уздріти зоряні дороги,

Надихатись солодкого привілля.

 

         Неси мене понад курні дороги,

         Понад ланами злотої пшениці,

         Неси мене подалі від тривоги,

         Туди, де сивий океан іскриться…

 

О Вітре!... О швидкий, будь мені братом!

Вкради мене навік із світу смертних!

З тобою прагну вічно я летіти.

Допоки промінь сонця не померкне.



КРИЧАЛА …

Кричала... Розліталось на шматочки

Невинне небо... Плакала земля

Кровавими слізьми... Вставай, синочку,

Тут, біля тебе, матінка твоя.

Упала зболена, нещасна на коліна,

Вдивлялася в обличчя... Боже мій!

Невже для того я родила сина,

Щоб обірвав його життя цей буревій?!

Невже для того ночей не доспала,

Щоб бачити, як він лежить німий,

Убитий звіром лютим?.. Була б знала...

А він казав: «Я повернусь живим!

Не плач, матусю! Проженемо ката!

Ми звільнимо народ з ганебних пут!

Я не дозволю їм тут панувати,

Нас не зламати, ми - вкраїнський люд!»

Із вірою вперед ішло багато,

Та мало повернулося живих.

І багатьох вітала б рідна хата,

Та лиш дошки дубові домовин.

А все ж іще не віриться і досі...

Та очі невидющі в небеса

Немовби дивляться... І птахи стоголосі

Замовкли, на лиці його роса...

Ти чуєш голос, що звучить із неба,

Наповнює свідомість, як нектар:

“Не плач, Страдальна. Плакати не треба.

Пишайся сином, що героєм став”.

2015 рік

До вашої уваги декілька нових віршів, датованих 2017 роком.

***

Заграй, заграй мені, молю…

Торкнися струн душі своєї…

Твої я двері відчиню,

За ними стеляться лілеї…

Твій голос ллється і бринить,

Мені ти граєш оду щастя,

І стрепенеться серце вмить,

Усуціль назавжди віддасться.

Замість пилюки на стежках

Життя безжального – лілеї …

Звук струн бринить на пелюстках

Ввійду я в сад душі твоєї

І ти за руку поведеш

Мене босоніж по тім цвіті,

Зачиниш двері й забереш

Мене в обійми свої світлі

Весь світ залишиться отам –

Позаду, за душі дверима

Хоча, чи ж він потрібний нам?

В саду твоєму я щаслива.

Ти гратимеш мені повік…

Повік цвістимуть там лілеї,

Це Космос – вічний мандрівник,

Я ж там, де сад душі твоєї…

***

Для чого світ? Створи для себе власний,

Свої закони, істини створи.

Не слухай інших – що вони про щастя

Сказати можуть? Всі в тилу війни.

Вона гряде… Між душами, серцями

Нема Любові, Вірності нема,

І чесність іншими бреде світами,

Стежки кохання замела зима…

Ти йди наперекір знедоленому світу,

Ти будь собою, не дивись на тих

Закутих в ненависть, в брехню одітих,

В болоті злоби, у крові, брудних.

Вони- ніщо, у них в душі – бездоння,

У них нема ні крихти доброти,

Вони ж у вірності клянуться ще сьогодні,

А завтра – або вб’ю, або плати.

Ти не дивись на них, хоч вони всюди,

Вони –це наш продажний, п’яний світ.

Вони забули вже давно, що вони люди,

Що за все їм ще нести одвіт.

Ти будь собою… Ти неси те світло,

Яке у твоїх грудях ясно б’є.

В твоєму серці джерело розквітло,

Воно несе до них тепло твоє.

Створи свій світ… Там, де немає болю,

Де лиш яскраві, чисті кольори.

Давай світити будемо з тобою,

Піднімемо світ з прірви догори.

***

ПРОСТО ТИ – НЕ ВОНА

Ти бачиш її? Це лише оболонка,

Бо губи сміються, а очі мовчать.

Ця маска – підсилювач, наче колонка,

Проте на зіницях надійна печать.

Вона пританцьовує, дзвінко регоче,

Упевнена в собі, щось знагла кричить…

Можливо вона тобі дивиться в очі,

Проте не покаже всього і на мить.

Вона закопає тебе в своїх жартах,

Вона тебе споїть гарячим вином,

Але зауваж – все ж закриті всі карти,

В її океан ти не впадеш на дно.

- «З тобою все добре?»- «Зі мною? Прекрасно!»

Напевно, всміхнеться і знов обійме,

Погляне у очі удавано ясно,

Привітно й лукаво тобі підморгне.

Ніколи не знатимеш, як вона плаче

Чи як нестерпимо в душі щось болить…

Вона у собі все сховає терпляче,

Проте не покаже тобі ні на мить.

Коли вона мерзне – віддай свою шапку,

Ніколи, ніколи її не суди,

Бо ти – ти не вона, і поставимо крапку.

У кожному з нас свої власні сади.

***

А знаєш чого я найбільш боюсь?

Що я спустошію, що всохну, обмерзну,

Що я нікому більше не наснюсь,

Із сторінок свого роману щезну.

Що втрачу здатність слухати весну,

Що вже не зможу з вітром говорити,

Що я змарную молодість ясну,

Що буду існувати, а не жити.

Що через десять швидкоплинних літ

Прокинуся похмурого світанку,

І що мені немилим стане світ,

Безвільно впадуть руки наостанку.

Що я раптово стану, як вони –

Практичною, холодною, німою.

Що вийду погуляти восени

І не спинюся, вражена красою.

Боюся зрозуміти, що не з тим

Я розділяю ліжко й поцілунки…

Життя летке і сіре, наче дим.

Додай у його сірість візерунки.

***

О Вітре!... О швидкий, будь мені братом!...

Візьми мене на свої сильні крила!

Давай удвох понад лісів літати.

І спочивати на шовкових схилах.

Ти покажи мені ранкові роси,

Які вмивають трави гомінливі…

Ти покажи мені дерева босі

Затишшя плес і ріки шепітливі…

Дозволь мені пірнати до знемоги

У запах хвої і чарівне зілля,

Дозволь уздріти зоряні дороги,

Надихатись солодкого привілля.

Неси мене понад курні дороги,

Понад ланами злотої пшениці,

Неси мене подалі від тривоги,

Туди, де сивий океан іскриться…

О Вітре!... О швидкий, будь мені братом!

Вкради мене навік із світу смертних!

З тобою прагну вічно я летіти.

Допоки промінь сонця не померкне.