Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Сінітович Анастасія. Тарасове слово. Козаківка.

СІНІТОВИЧ  АНАСТАСІЯ

 

sinitovichНародилася 25 грудня 2001 року в мальовничому селі  Шибене Верховинського району  у сім’ї  прикордонників. Все своє дитинство провела на  прикордонній заставі. Свій перший вірш написала у четвертому класі, присвятивши його своїй першій учительці.  Навчається у групі Л-11. Настя  дуже любить писати вірші й твори  поринаючи у прекрасний світ уяви. 

 

 

ТАРАСОВЕ СЛОВО

 

Ніч спустилася на місто,

Місто засинає,

А на площі лиш Шевченко

Не спить, не дрімає.

Сумно дивиться довкола,

Думає, гадає:

За що наша Україна

Таку долю має?

Чому летить рік за роком,

Та нема й донині

Миру, спокою і ладу

В нашій Україні?

Чому заздрісні сусіди

Завжди нас повчали

І на нашу щедру землю

Ласо поглядали?

Мову нашу солов’їну

Знищити бажали

І холопською її

Згорда називали.

Імператори, царі

Укази писали

І найкращих українців,

В Сибір засилали.


В душі діточок малих

Клали зле насіння,

Щоб забули назавжди

Про своє коріння.

Били, нищили, вбивали,

Клали на коліна

Твоїх дочок і синів,

Моя Україно.

Та не вбили, не згубили

Чужі нам народи

Нашу віру, нашу силу

І наш дух свободи.

Тарасове мудре слово

Наче та жарина

Залишається у серці

Кожної людини.

Стогне Крим, горить  Донбас,

Йде війна на Сході,

Звідки ненависті стільки,

Чужий нам народе?

То - бояться вороги,

Що кайдани рвуться,

Що жаринки у серцях

Полум’ям займуться!

Знаю твердо:

Прийде час, буде лад в країні.

Зробим все для того ми.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!!

                                                                           2016 рік
 

КОЗАКІВКА

Довго, довго планували

Ми оцю мандрівку,

І нарешті час настав –

Їдем в Козаківку.

Рано-вранці встали ми,

Сумки всі вже склали,

І чемнесенько в автобус

Разом посідали.

Лиш почали виїжджати,

Всіх порахували,

Стали думати-гадати,

Чи усе ми взяли?

Коли їхали туди,

Ми не сумували,

А всі голосно і разом

Ми пісні співали.

Вже Болехівський район,

Почали минати,

В голові лише одне,

Що би заспівати?

Аж незчулися ми вже,

Треба виходити,

Ми приїхали туди,

Де ми будем жити.

Перша зміна вже чекає

З сумками надворі,

І лиш кажуть: «Буде класно,

Будете  всі кволі.»

Ми розклали всі сумки,

Зручно поселилися,

І з роботою гарненько

Всі ми подружилися.

Довго-довго не могли

Ми позасинати,

Бо не знали, що прийдеться

Тяжко мандрувати.

Лиш заснули, час пройшов,

Треба вже вставати,

На зарядку час іти:

«Ми ще хочем спати!»

Повставали, гарно вмились,

В похід речі склали,

І в дорогу як завжди,

З гімном  вирушали.

Ішли, ішли ми всі рядочком,

Поле й ліс минали,

Гомоніли, говорили,

Й про привал питали.

Чемно вийшли, помолились,

Смачненько поїли,

А ще дуже нас усіх

Ніженьки боліли.

Ми швидесенько зійшли,

Ще раз попоїли,

Як пішли разом на річку,

Й  ніжки не боліли.

Ми ще грали в волейбол,

Поки не стемніло,

Потім довго танцювали,

Аж в очах біліло.

Вже на другий день ми встали,

Рюкзаки всі склали,

І поїхали разом

На Довбуша скали.

Отак весело минали,

Наші дні й мандрівки,

Аж незчулись, нам пора

Їхать з Козаківки.

Ми лиш сумно почали,

Всі сумки складати
І на згадку своїм друзям

Підписи лишати.

Ми ніколи не забудем

Чудову мандрівку.

Любі друзі, приїжджайте

В класну Козаківку!

                                   Липень 2016

 

Історія моєї родини

 

Вірш Насті Сінітович

«Історія моєї родини»


Щоб ви знали

Скільки горя було в Україні,

Розкажу вам історію

Своєї родини.

У карпатському селі

Стояла хатина,

Жила у ній там велика

І дружня родина .

Жили вони там під лісом,

Далі від людей,

Батько Олекса, мати Анна

І шестеро дітей.

Було це у повоєнних

Важких тих часах,

Коли несла нам Москва

В гори смерть і страх

А від цього у гуцулів,

Тільки спротив ріс,

Тож пішов і прадід мій,

Воювати в ліс.

Берегти його сімю

Та ще й двір увесь,

Залишився його вірний,

Сильний, мудрий  пес.

Тільки чув він партизанів,

він тоді мовчав,

тільки лагідно дивився

і хвостом виляв.

А як чув він москалів,

То тоді звірів:

Гавкав, щирився, кидавсь

Й вив, як на вовків.

Цим не раз попереджав

Партизан про те,

Що далеко із села

Облава іде.

Та помітили оце

Зрадники з села

І донесли ворогам

Про вірного пса.

Москалі того собаку

Здалеку ранили,

А тоді його кийками

До смерті забили.

Гірко плакали в вікні

Діточки маленькі,

Від жорстокості такої

Боліли серденька.

Та не знали ще вони

Про ворожі плани,

Бо взялися москалі

Тоді до їх мами.

Прив’язали до ясел

І тими ж кийками

Били воли її так,

Що була без тями.

А вони її водою

Тоді відливали,

І про те, де чоловік,

Все її питали.

Та не вибили вони

З Анни ані слова,

І залишили її

У калюжі крові.

І донесли до Олекси

Вісті із села,

Що дружина його Анна

В хаті ледь жива.

Не пускали побратими,

Та він не послухав,

І тихенько в свою хату

Уночі постукав.

Попередити його

Вже не було кому,

Що засада тут чекає

Біля його дому.

Вороги Леся схопили -

Катували, били,

На двадцять пять літ тюрми

Його засудили.

І не знала тоді Анна,

І не знали люди,

Що більше вони Олексу

Бачити не будуть.

Що в далекій Воркуті

Прадід мій загине,

І ніколи не побачить

Вільну Україну.

А невдовзі на світанку

До Анни у хату

Навідали непрошені

Ворожі солдати.

Уставай, бандерівко,

І дітей збирай,

Жде тебе незвіданий

Наш Сибірський край.

Старших трьох своїх дітей

Залишай у хаті,

Лиш дозволимо тобі

Трьох менших забрати.

Як просила ,як молила

Вбита горем мати,

Щоб дітей дозволили

Їй не розлучати.

Не послухали її,

Вигнали із хати,

Лиш два клуночки з собою

Встигла вона взяти.

Разом з іншими людьми

Повезли родину

У товарних поїздах,

Як якусь скотину.

І як вижили в дорозі

В товарняку тому,

То відомо вже було

Лиш Богу святому.

Непривітно їх зустріли

У Сибірськім краю,

Лиш місцина необжита

І тайга без краю.

Тут, на березі Чулиму,

Людей поселили,

У палатках і землянках,

Довго вони жили.

Дуже тісно в них було,

Не було де й сісти,

Не було в що одягтися,

Не було, що їсти.

Потім взялися бараки

Довгі будувати,

І почали українців

Туди заселяти.

А моя прабабця Анна

Тяжко бідувала,

Бо була без чоловіка

Й підтримки не мала.

Цілий день вона над силу

Каміння тягала,

Бо дорогу крізь тайгу

Вона прокладала.

А була вона худенька,

Мала, як дитина,

Та старалась заробити

Дітям на хлібину.

Брала вона на роботу

Лиш окрайчик хліба,

Щоб лишилось діточкам

Малим пообідать.

Одного разу з роботи

Хворою вертає,

Сльози очі застилають

І гірко ридає.

Я не зможу більше вже,

Тяжко працювати,

І що маю своїм дітям,

Тепер їсти дати?

Стала вона над рікою -

Краще вже не жити,

Чим діточок від голоду

Завтра хоронити.

«Забери з собою, річко,

Я погана мати,

Краще про сиріток зможе

Держава подбати.»

Раптом чує, що її

Хтось схопив за руку,

Це її сусід сердитий:

«Що за Божа мука?

Чи ти, жінко, вже здуріла,

Що не хочеш жити,

Та хто зможе твоїм дітям

Матір замінити?»

Добрі люди всюди є,

Не втрачай надії,

Йди за мною, моя жінка

Дасть муки й олії.

Їй тоді допомогли

Добрії сусіди,

Та по переду чекали

Її нові біди.

Були сльози,  біль, образи,

Погрози, розплати,

Але серце гріла мрія

Про рідні Карпати.

Десять років так минуло.

Нарешті родині

Дозволено повернутись

В рідну Україну.

Як їй жити тут тепер,

Анна вже й не знала,

Не такою Україну

Вона уявляла…

Тут у Бога вже не вірять,

Церкви тут не має,

Партію комуністичну

Усі прославляють.

Залишили вже давно

Її старші діти

Рідну хату й роз’їхались

По білому світу.

А молодші Україну

Вже не пам’ятають,

І Вітчизною своєю

Росію вважають.

Довго їх в сибірських школах

Розуму навчали,

Щоби правди від обману

Вже не відрізняли.

Колгосп забрав її землі,

Хата похилилась,

Від речей, що залишились

Й сліду не лишилось.

Лад навела Анна в хаті,

Город посадила,

З перших грошей зароблених

Кізоньку купила.

Знову тяжко жилось Анні,

Знову бідувала

Та на свою гірку долю

Вже не нарікала.

Бо вважала, що у Бога

Вона ласку має

Якщо змогла повернутись

І жить в ріднім краї.

Тепер могла своїм дітям

Правду розказати

Й не боятись, що за це

Можуть покарати.

Оце й є історія

Моєї родини.

Та таких історій безліч

По всій Україні.

І треба нам, українцям,

Про це пам’ятати,

Щоб могли вже своїм дітям

Про них розказати.

Щоб ніколи не забули

Свого родоводу,

Й пам’ятали історію

Рідного народу!


2017 рік

Вірш Насті Сінітович

«Історія моєї родини»


Щоб ви знали

Скільки горя було в Україні,

Розкажу вам історію

Своєї родини.

У карпатському селі

Стояла хатина,

Жила у ній там велика

І дружня родина .

Жили вони там під лісом,

Далі від людей,

Батько Олекса, мати Анна

І шестеро дітей.

Було це у повоєнних

Важких тих часах,

Коли несла нам Москва

В гори смерть і страх

А від цього у гуцулів,

Тільки спротив ріс,

Тож пішов і прадід мій,

Воювати в ліс.

Берегти його сімю

Та ще й двір увесь,

Залишився його вірний,

Сильний, мудрий  пес.

Тільки чув він партизанів,

він тоді мовчав,

тільки лагідно дивився

і хвостом виляв.

А як чув він москалів,

То тоді звірів:

Гавкав, щирився, кидавсь

Й вив, як на вовків.

Цим не раз попереджав

Партизан про те,

Що далеко із села

Облава іде.

Та помітили оце

Зрадники з села

І донесли ворогам

Про вірного пса.

Москалі того собаку

Здалеку ранили,

А тоді його кийками

До смерті забили.

Гірко плакали в вікні

Діточки маленькі,

Від жорстокості такої

Боліли серденька.

Та не знали ще вони

Про ворожі плани,

Бо взялися москалі

Тоді до їх мами.

Прив’язали до ясел

І тими ж кийками

Били воли її так,

Що була без тями.

А вони її водою

Тоді відливали,

І про те, де чоловік,

Все її питали.

Та не вибили вони

З Анни ані слова,

І залишили її

У калюжі крові.

І донесли до Олекси

Вісті із села,

Що дружина його Анна

В хаті ледь жива.

Не пускали побратими,

Та він не послухав,

І тихенько в свою хату

Уночі постукав.

Попередити його

Вже не було кому,

Що засада тут чекає

Біля його дому.

Вороги Леся схопили -

Катували, били,

На двадцять пять літ тюрми

Його засудили.

І не знала тоді Анна,

І не знали люди,

Що більше вони Олексу

Бачити не будуть.

Що в далекій Воркуті

Прадід мій загине,

І ніколи не побачить

Вільну Україну.

А невдовзі на світанку

До Анни у хату

Навідали непрошені

Ворожі солдати.

Уставай, бандерівко,

І дітей збирай,

Жде тебе незвіданий

Наш Сибірський край.

Старших трьох своїх дітей

Залишай у хаті,

Лиш дозволимо тобі

Трьох менших забрати.

26.Як просила ,як молила

Вбита горем мати,

Щоб дітей дозволили

Їй не розлучати.

Не послухали її,

Вигнали із хати,

Лиш два клуночки з собою

Встигла вона взяти.

Разом з іншими людьми

Повезли родину

У товарних поїздах,

Як якусь скотину.

І як вижили в дорозі

В товарняку тому,

То відомо вже було

Лиш Богу святому.

Непривітно їх зустріли

У Сибірськім краю,

Лиш місцина необжита

І тайга без краю.

Тут, на березі Чулиму,

Людей поселили,

У палатках і землянках,

Довго вони жили.

Дуже тісно в них було,

Не було де й сісти,

Не було в що одягтися,

Не було, що їсти.

33.Потім взялися бараки

Довгі будувати,

І почали українців

Туди заселяти.

А моя прабабця Анна

Тяжко бідувала,

Бо була без чоловіка

Й підтримки не мала.

Цілий день вона над силу

Каміння тягала,

Бо дорогу крізь тайгу

Вона прокладала.

А була вона худенька,

Мала, як дитина,

Та старалась заробити

Дітям на хлібину.

Брала вона на роботу

Лиш окрайчик хліба,

Щоб лишилось діточкам

Малим пообідать.

Одного разу з роботи

Хворою вертає,

Сльози очі застилають

І гірко ридає.

Я не зможу більше вже,

Тяжко працювати,

І що маю своїм дітям,

Тепер їсти дати?

Стала вона над рікою -

Краще вже не жити,

Чим діточок від голоду

Завтра хоронити.

«Забери з собою, річко,

Я погана мати,

Краще про сиріток зможе

Держава подбати.»

Раптом чує, що її

Хтось схопив за руку,

Це її сусід сердитий:

«Що за Божа мука?

Чи ти, жінко, вже здуріла,

Що не хочеш жити,

Та хто зможе твоїм дітям

Матір замінити?»

Добрі люди всюди є,

Не втрачай надії,

Йди за мною, моя жінка

Дасть муки й олії.

Їй тоді допомогли

Добрії сусіди,

Та по переду чекали

Її нові біди.

Були сльози,  біль, образи,

Погрози, розплати,

Але серце гріла мрія

Про рідні Карпати.

Десять років так минуло.

Нарешті родині

Дозволено повернутись

В рідну Україну.

Як їй жити тут тепер,

Анна вже й не знала,

Не такою Україну

Вона уявляла…

Тут у Бога вже не вірять,

Церкви тут не має,

Партію комуністичну

Усі прославляють.

Залишили вже давно

Її старші діти

Рідну хату й роз’їхались

По білому світу.

А молодші Україну

Вже не пам’ятають,

І Вітчизною своєю

Росію вважають.

Довго їх в сибірських школах

Розуму навчали,

Щоби правди від обману

Вже не відрізняли.

Колгосп забрав її землі,

Хата похилилась,

Від речей, що залишились

Й сліду не лишилось.

Лад навела Анна в хаті,

Город посадила,

З перших грошей зароблених

Кізоньку купила.

Знову тяжко жилось Анні,

Знову бідувала

Та на свою гірку долю

Вже не нарікала.

Бо вважала, що у Бога

Вона ласку має

Якщо змогла повернутись

І жить в ріднім краї.

Тепер могла своїм дітям

Правду розказати

Й не боятись, що за це

Можуть покарати.

Оце й є історія

Моєї родини.

Та таких історій безліч

По всій Україні.

І треба нам, українцям,

Про це пам’ятати,

Щоб могли вже своїм дітям

Про них розказати.

Щоб ніколи не забули

Свого родоводу,

Й пам’ятали історію

Рідного народу!

2017 рік