Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Рецензія на збірку віршів Софії Яневич

ЕМОЦІЙНЕ РІЗНОМАНІТТЯ МОЗАЇКИ

Яневич С. Промінь сонця: збірка поезій. Івано-Франківськ: Супрун В.П., 2017. 84 с.

Соня Яневич – ліцеїстка першого курсу Фізико-технічного ліцею-інтернату Івано-Франківської обласної ради, молода авторка поетичних творів, об’єднаних у дебютну збірку «Промінь сонця». Жанрово-тематичне різноманіття поезій представлене шістьма розділами цієї книжки: патріотичні поезії, присвяти, вірші на вільну тему, балади, байки та гуморески. Це показує, що юна поетеса перебуває у пошуках найбільш зручної та перспективної формозмістової єдності, яка дозволить їй надалі розвивати власні поетичні здібності.

Назагал за принципом компонування збірка чимось подібна до мозаїки, малюнок якої творять найрізноманітніші за кольором, розміром та фактурою шматочки смальти. Тут уміщені поезії, часом дуже відмінні одна від одної за структурою, якістю ритмічної організації, образною палітрою, врешті, за загальним художнім рівнем. Проте об’єднує усі твори молодої поетеси яскрава й надзвичайно потужна емоційність, яка так чи інакше проявляється на окремих зрізах поетики кожного з текстів – у тематиці, філософському наповненні багатьох віршів, зрештою, в їхній стилістиці.

Зупинімось на декількох художніх текстах, які, на наше переконання, слід розглянути детально. Так, вірш «Небесна сотня», що відкриває збірку, засвідчує глибокий біль, який довелося пережити кожному українцю під час Революції гідності. Особливо яскравою в цьому плані видається антитеза перших двох віршових рядків:

За посмішкою ніжної краси

Ховались сині виплакані очі (виділення наше. – А.В.).

Не вистачить ранкової роси,

Щоб змити кров із серця, що тріпоче.

Нам не зажили рани, ще болять,

Дощі іще не змили запах крові,

Із сумом ми вдивляємося вдаль,

Стараючись не згадувати болю.

Здавалося б, минуло – хай іде,

Небесна Сотня – вже не повернути...

Але земля ридає, й Дніпр реве,

Повіки ми не зможем їх забути!

Запалим свічку, молимось до Бога,

А в темну ніч осяють нам дорогу

Ті, що зірками стали серед хмар,

І їхнє сяйво осліпило всіх примар.

Привертає увагу характерний для художнього мислення Софії Яневич мотив символічного змивання усього поганого, трагічного і неприємного, який час від часу виринає у текстах. Не можна також оминути численних і глибоких, як на її вік, роздумів про сенс життя та непрості ситуації, що трапляються на шляху кожного. Такі філософські рядки насправді потребують обширнішого розгляду, ніж це передбачає формат відгуку, тому наведемо лише найяскравіші: «Не смійтесь із бідних людей. / Їхні душі багаті й видно / Щирість їхніх очей...»; «Ти пам’ятай: здаватися не можна, / Як щось не вийшло – ще раз повтори. / Життя – воно ж таке коротке, / Ти не відбудь його, а проживи!» (виділення наше. – А. В.)

Як було вже зазначено, яскраве емоційне тло поезій зумовлює часте звернення авторки до риторичних засобів поетичної виразності – запитань ( як, наприклад, у вірші «Тікай»: «Померти і лягти у домовину? / Що, страшно? А за Україну?/ Її сини готові помирати, / Чи будемо ховатись, утікати?») та окликів («Хай палять! Хай горить наш край! / А ти тікай, тікай, знов утікай!»). Завершує поезію інвективний двовірш, у якому звучить експресивне звернення до всіх, хто заради корисливої мети покидає рідну країну в час, коли вона найбільше потребує захисту і зусиль, спрямованих на її відновлення: «Тікайте так, щоб ноги аж до крові / Ви стерли в своїй «вірності» й «любові».

Окремо слід вказати на досить вдале творення деяких звукових та зорових образів. До прикладу, в поезії «Я солдат» завдяки доцільному використанню анафори та подальшим лаконічним фразам створюється чіткий звуковий образ бою: «Я чую: летять зі сходу снаряди, / Я чую: кричать жінки й немовлята...» Творити потрібний звуковий ефект допомагають також алітерації – повторення свистячих у першому рядку та подальше накопичення однотипних твердих звуків, що створюють враження рішучості й цілеспрямованості ліричного героя: «Я солдат, я не буду ховатись, / Вже набридло боятись, / Вже набридло лякатись!» А вже в іншому вірші «Ніщо не забуто» перед очима постає подірявлений кулями Майдан Незалежності початку 2014 року: «На бруківці цвіте візерунок / кров’ю кривавих тіл. / Що за жахливий малюнок, / Умитий сльозами батьків!»

Відзначмо, що у збірці «Промінь сонця», крім уже аналізованих, є і тексти, які за тематикою та настроєвістю відповідають назві книжки – це світлі замальовки, що навіюють спокій та приємні відчуття: «Сонце промінням лоскоче, / Від сяйва туманяться очі. / Я порину в весняний цвіт / Ніжно нахилених віт».

Художньо найсильнішими в аналізованій збірці є перший, третій та четвертий розділи. Безумовно, у поезіях можна помітити деякі ритмомелодійні огріхи чи метричні недоліки, певні лексичні неточності, однак не варто абсолютизувати їх вагу. Не святі горшки ліплять. Навіть відомі лірики хоч-не-хоч мусили пройти свою учнівську стежку, шліфуючи майстерність поетичного вислову. Перед нами ж – проба пера юної дівчини, яка прагне ділитися своїм натхненням та наївно-емоційною проникливістю з усім світом. І це, на наш погляд, набагато краще за мертвотну формалістичну довершеність та відсутність чуттєвої іскри у віршах.

Підсумовуючи, згадаємо вислів Сократа про те, що у кожній людині є сонце, потрібно лише дати йому світити. Є надія, що яскравий промінь сонця, який тільки-но пробився крізь хмари звичної людської нерішучості, страху чи інших умовностей, завдяки наполегливій праці Соні Яневич перетвориться у багатий спектр поетичних барв. Є надія, що юна авторка дозволить своєму сонцю світити.

Анна Верлата,

кандидат філологічних наук,

вчитель української мови й літератури

Фізико-технічного ліцею-інтернату

Івано-Франківської обласної ради