Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Яневич Софія

Яневич Софія

Яневич Софія

 

 

Їй тільки 14... Вона любить життя, вбирає в себе людяність, щирість і любов.

Мета її життя пошук чогось надзвичайного, доброго, святкового, а кожна мить прожитого на цій землі, оцінена дитячою справедливістю і правдою.

Авторка цієї книжки - дивовижна дівчинка, яка народилася 4 лютого у селі Баб'янка Коломийського району у родині військовослужбовця Василя Яневича та вчительки Турківської ЗОШ Людмили Яневич.

До вашої уваги декілька віршів із збірки поезії юної авторки під назвою «Промінь сонця».

 

 

 

  

 

 Небесна сотня

 

За посмішкою ніжної краси,

Ховались сині, виплакані очі,

Не вистачить ранкової роси,

Щоб змити кров із серця, що тріпоче.

Нам не зажили рани, ще болять,

Дощі іще не змили запах крові,

Із сумом ми вдивляємося вдаль,

Стараючись не згадувати болю.

Здавалося б, минуло – хай іде,

Небесна Сотня – вже не повернути…

Але земля ридає, й Дніпро реве,

Повіки ми не зможем їх забути!

Запалим свічку, молимось до Бога,

А в темну ніч осяють нам дорогу

Ті, що зірками стали серед хмар,

І їхнє сяйво осліпило всіх примар.

 

Україні

Моя журавко зі зламаним крилом,

Моя тендітна пташко, пера

Ще відростуть, ти не хили чолом,

Настане ще твого польоту ера.

Настане час, і всі побачать нас –

Отих невільників, оту країну!

На п’єдесталі серед рас

У тріумфальну ясну днину.

 

Усе мине, законом бумеранга

Час віднесе листи, де гарна марка,

Шевченку, Лесі Українці,

Франку, Костенко.

І на цій листівці

Вогнем палатимуть слова:

«Нарешті воля!

Така солодка і п’янка».

 

Я солдат

Я солдат, я твій син, Україно,

Я зостався живий, де жахливі руїни,

Я дивлюся на каміння червоно-сіре,

Я дивлюся на прапор,

                                   в крові жовто-синій.

 

Далі дивитись – не вистачить сили,

Заснули навіки мої побратими,

Сльози умиють їхні могили,

І я скоро буду поруч із ними.

 

Я чув: летять із сходу снаряди,

Я чув: кричать жінки і немовлята…

Я солдат, я не буду ховатись,

Вже набридло боятись,

 

Вже набридло лякатись!

Я герой, я твій син, Україно,

І хай щезнуть навіки ці жахливі руїни,

Я за тебе стою до кінця у бою,

Я за тебе помру, віддам душу свою.

Прошу, рідна, не плач,

   І хай кров більш не ллється,

             Я тебе захищаю,

                       Поки серце ще б’ється.

 

Стоїмо на колінах

Стоїмо на колінах.

Бачу тугу в твоїх очах.

Україно, скажи, Україно,

Чому гаснеш ти, наче свіча?

Чому в твоїх косах з роками

З’являється сивина?

Куди ти летиш з журавлями?

Зачекай, ще не пора.

Я знаю, і у твоїм краї

Настала холодна зима,

Вона підступно роками

Забирає вкраїнські життя.

Над Сходом стоїть холодами

Й не чує весни каяття.

Але ж усе минає…

Від сонця ховається тьма.

Я вірю і весна зло здолає,

Розквітнуть села й міста…

Проте зараз…

Дивлюся на тебе і бачу

Сльози в твоїх очах.

Я з тобою також заплачу,

Бо ж ходимо всі в прапорах.

А де ж та любов у серцях?

В лице кажемо: «Єдині!»

А ззаду ножі у спині –

Тому й стоїмо на колінах,

Ми ніщо у чужих країнах.

Де ж узяти сили, щоб встати?

Почніть країну із себе міняти…

 

Друзі

 

У кожного є свої друзі,

Здаються найкращі вони:

Веселі, дбайливі, щасливі,

Неначе малі дітлахи.

 

Так легко їм все розказати,

Вони зрозуміють завжди,

Підтримають, допоможуть,

Виручать із біди.

 

За тебе вони горою,

Тебе завжди захистять,

Немає в них слова такого:

«Не маю, не вийде, не дам».

 

З ними тебе звела доля,

З ними немало прожила,

Вони вже для тебе – як рідні,

І, навіть, думка одна.

 

Згадаєш, бува, веселі пригоди,

Ті всі, що були,

Як хтось із гойдалки падав,

Як разом на витівки йшли.

 

НЕ

Не смійтеся із бідних людей.

Їхні душі багаті й видно

Щирість їхніх очей…

Не засуджуйте хворих дітей,

Вони через біль недоспали

                   десятки ночей…      

Не жалійте нічого убогим,

Їхні ноги оббили дороги,

Їхні руки пізнали муки,

Й розтерзали надію круки…

Не тикайте пальцем в бомжа –

В цьому жесті він бачить ножа.

Не женіть дворнягу від себе,

Їй лиш шматочок хліба –

                   більше не треба…

Не хизуйся власним добром,

Бо ж не завжди ти цар за столом,

Й не важливо, який той стіл,

                   не важливо, яка та їда,          

Головне, щоб за ним сиділа

                  щаслива, хоч бідна сім’я…

 

Ангел

Чому ти плачеш в темній хаті, мамо,

Із сумом споглядаєш на стіну?

Там моє фото, там я посміхаюсь,

Прошу, зніми, не муч душу свою.

Я не вернусь, хоч як би ти не ждала,

Ні, не тому, що я не хочу: я не тут,

Я не відчуваю запах твоїх рук.

Твоє волосся більш не залоскоче

                       в тумані ночі,

І немає більших мук

                       побачить материні німі очі.

Вона чекає, і надія не згаса,

А я б прибіг, прилинув, як пташина,

І пригорнувся до твого крила.

А більш мені не треба, моя мила.

В твоїх обіймах ніч ясніша дня,

Твоя усмішка зорі заступила,

Минають дні, і тягнеться рука –

Альбом листаєш, згадуєш хвилини.

З надією чекаєш дня,

Коли постукають у двері,

                       а ти крикнеш: «Сину!»

Не чекай рідна – в мене інший дім –

І ніч за мною двері зачинила.

Насправді, я приходжу на поріг.

Щодня приходжу…але ти не бачиш сина…

Розправлю крила і зайду в кімнату –

Не та вже хата й посивіла мати.

Чашка води, холодні, як сніг, очі.

Надворі північ, мати спать не хоче,

Дістане фото зі старої скрині,

І скроплять його сльози материні.

Я біля неї сяду й обійму

І в котрий раз з повік сльози утру.

Затихне її серце на хвилину,

Я за поріг, а в хаті крики: «Сину!»

І так щодня не спить,

Аж свічку гасить ранок,

І знову я на мить

Прийшов під її ґанок.

Пройшов крізь стіни в стомлену кімнату

І ужахнувся – на підлозі лежить мати,

Хотілося тоді себе стоптати,

Я поруч був, але не міг підняти.

Не міг допомогти і докричатись до людей,

Щоб ті, хоч щось зробили,

З жахом дивився, терпли в тілі жили,

О, Боже, я благаю, дай їй сили!

«Нічого більш не треба, я з тобою»,

І я відчув, як хтось торкнувсь рукою.

Старенька хата…

Ані мами, ані тата

І сина теж давно немає,

Ніхто в ній не кричить і не ридає.

Злякані стіни більш не тулять вуха,

Весни чекають, спів пташини слуха,

Вони забули все, що бачили і чули.

От тільки фото на сумнім столі

Їм нагадає крізь морозні дні

Про очі матері холодні і німі.

 

Левеня

Десь там, між піщаних пустель,

Де сонце спалює погляд очей,

Де одиноко височать дерева,

Й земля здригається від рику лева.

Там, де жирафи вищі телевеж,

І, де красі всій цій немає меж,

Десь там бенкет вели шакали

Й маленьке левенятко пострічали.

Химерні були їхні плани,

Беззахисно до обіду уявляли,

Але чіпати не посміли –

Злякалися шакали тата-лева.

Левицю, що у прайді королева,

Подумали і з миром відпустили,

Що й волосини з нього не зронили.

Є левенята й поміж нас,

Їх не чіпають

                               Й не чіпали повсякчас.

 

Тваринна рада

На фермі проходило засідання,

Мовляв, у кого є які бажання.

Хто голова, а хто прем’єр-міністр?

Хто депутатів роль хоче посісти?

Хто секретар, а хто просто народ?

Про це дискутував тваринний зброд.

Не довго думали, рішили

І ось таке постановили:

Що керувать на фермі цій

Буде поважний старий кінь,

Прем’єром буде кріль вухатий –

Не стане він будь-що брехати,

А цап, корова і крилатий

Ідуть усі у депутати.

Роль секретарки зайняла свиня,

Робота ця легка, хоч й клопітка.

Зосталися курчата і качата –

Місце народу теж треба зайняти…

Здавалося б, така тваринна рада,

Але ж у фермера зосталась влада.

 

Бджоли

Якось п’яний повертався із клубу додому,

Сам не знаю, як забрів я в пасіку медову.

Думав, вулик то є буда, пса хотів подражнити –

Потім мусів рій я бджіл по селі ловити.

Вони були дуже люті й голосно дзижчали

І мене ледь не до смерті тоді покусали.

Що робити, де сховатись? Скочив у фасолі,

А у мене губи, наче в Анджеліни Джолі.

Вже не можу я кричати й бігти теж не можу,

А надіюсь в цю хвилину лиш на поміч Божу.

Кажу: «Поможи, Всевишній, перестану пити

І до церкви щонеділі буду я ходити!»

Й раптом мене осяйнуло, я побачив фосу

І згадав, як викидав банку дихлофосу.

Слава Богу, врятувався завдяки терору

Й відтепер уже обходжу пасіку медову.

Тільки дуже мені шкода нашого Миколи,

Він вже місяць, як шукає, де сі діли бджоли.

 

Гарбузи

Дивлюсь на свої гарбузи –

Позаростали бур’яни.

От у священика Івана,

То зовсім, зовсім інша справа:

Красиві, чисті і великі,

М’ясисті, круглі, соковиті…

Як же ж так вміло посадив?

Чи може в Бога намолив?

Що тут казати і гадати,

Як важко біля них стояти,

І аж доводить до страждання,

Як згадую свої надбання.

Коротче, взяв в стодолі міх

І спокусився я на гріх,

Коли заснуло все довкола,

І, навіть, вснув алкаш Микола.

Я збудив кума на підмогу,

І ми подались у дорогу.

Він каже:

               - Що це за підстава?

У ксьондза красти – судна справа.

Якщо вже слідчі не знайдуть,

На небесах нам це спімнуть.

- Ой, куме, прошу, не кажи,

У тебе є й страшніш гріхи.

Й тихіше будь, не белькочи,

Бо ми, здається, вже прийшли.

Паркан перелізай давай

Й найбільші мені подавай…

Нам так тоді не повезло –

У ксьондза троє псів було,

Ще й кум на паркані застряг,

Порвав сорочку він об цвях.

А потом впав на їжака,

Пищав, що чуло два села.

Я надавав медичну допомогу,

А він молився й обіцяв щось Богу.

Кричав, що все це через мене,

Що терпнуть йому в тілі вени,

Ще й дурень впав на гарбузи –

Тепер вже як їх укради?

 

Літній сезон

Настало літо – відпочинку час,

Але в селі городи ждуть на нас.

Так швидко виростають бур’яни

Поміж картоплю, гарбузи і буряки,

Цибулю, моркву, помідори,

Загалом – жителів комори,

Сапу у руки ми беремо,

На поле вдосвіта ідемо.

В поті чола всі демонструють

                                   стиль собачки,

А що ви думали?

Жити в селі – це вам не грачки…

Ну, добре обробили ми городи,

А хто ж корові сіно привезе?

І знову в сонячну погоду

Нас сінний, сільський фітнес жде.

Ну, а пшениця, а овес, невже забули?!

Та вас за це в тюрму посадять кури.

А ягоди, сливи, малина,

До дерева підпертая драбина,

Ой, відчуваю – з неї я впаду,

Цю кляту вишню знов не обірву…

А в селі транспорт, ох, який!

Куди захочеш довезе,

Вдарить по конях фірман молодий

Й любу машину миттю обжене.

Із цим згодяться всі,

Адже для наших то сільських доріг,

Віз – це найкращий вибір й оберіг.

А на кінець хотілося б сказати,

Що нам село ніяк не проміняти!..

У ньому море спогадів й емоцій,

Воно ж столиця – молока і косовиці.

Село – це невід’ємний простір,

У світовій книзі незабутній розділ…