Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Ровенко Ольга

Ровенко Ольга

 

фото РовенкоІноді можеш скласти цілий твір про інших, а ось сказати декілька слів про себе буває надскладним завданням. Та все ж я спробую. Отже, мене звати Ольга Ровенко. Я народилася 28 вересня 2002 року у місті Івано-Франківську. Його я люблю всім серцем і душею. В дитинстві я ходила на балет, який власне і пробудив у мені любов до мистецтва. Раніше навчалася у СШ №5 з поглибленим вивченням німецької мови, а зараз навчаюся у ФТЛ у групі Л-13, наставником якої є Савчук О.Б. У майбутньому хочу стати програмістом. Своїм девізом вважаю слова Леонардо да Вінчі: "Будь яка перешкода долається наполегливістю". 

Перший вірш я написала у 10 років і він був присвячений моїй мамі. Поезія для мене - це не просто римовані рядки, але і не цілий вид мистецтва. Вірші для мене - це стан душі і якийсь собі своєрідний спосіб самовираження.

До вашої уваги спогад про літо 2017 року і добірка віршів юної поетеси.

 

 

 Мої канікули душі

Не знаю як вам, а мені завжди приносить задоволення поринати в якісь приємні спогади. Спогади – це не просто те, чим можна радіти, це не щось матеріальне, за них нічого не купиш, спогади – це те, що закарбовується в пам'яті і в душі людини назавжди, це те, що ми переносимо через ціле життя: від безтурботного дитинства до сивої старості.

Одним із них стало літо 2017. Це літо було не таке, як усі інші. У липні я поїхала до бабусі і дідуся в село. Знаю, не найкращий початок як для захоплюючої подорожі, чесно кажучи, я й сама не дуже горіла бажанням їхати туди. Відсутність Інтернету, комп'ютера і навіть телевізора вкрай лякали мене і змушували знову і знову засумніватися у своєму рішенні...

Та ви навіть уявити собі не можете, наскільки прекрасна і барвиста природа нашої Батьківщини. Безкраї зелені поля, кожен метр яких оброблений любов'ю людських рук; бездонне кришталеве озеро, більш схоже на велике, дзеркально чисте око нашої планети; а вічно зелені ліси – немов окреме царство, огорнуте тисячами життів тварин і птахів, де століттями панують тиша і гармонія.

Вся ця атмосфера спогадів заставила мене зануритись у них, і мимоволі пробігли такі рядки:

Біля бабусиної хати

Там є стежиночка одна

Я часто стала полюбляти

Ходити нею ще зрання

І річечка є біля стежки

Там рибки плавають в воді,

А зовсім близько через кладку

Пасуться кізочки малі

І як пройтися ось тим лугом,

Там дуб могутній вік росте,

Якщо сидіти під тим дубом,

Там сходить сонечко ясне.

Спочатку лиш червоним світлом

Воно про себе знак дає,

І ось промінчиками світла

Воно всю землю огорне.

І на душі так тепло стане,

І якось радісно мені.

Чомусь вони приносять щастя –

Ось ці маленькі промінці.

А недалеко біля дуба,

Там, де закінчиться ріка,

Є ніжне озеро, а в ньому

Там кришталева скрізь вода.

І ось я встану раннім ранком,

Прийду до стежки, і вона

Розкаже всі свої секрети

І заблукає у казках.

І чесно скажу, неможливо

Не полюбити ці казки.

Тому що це не просто місце,

Це слід у серці назавжди.

Тепер я вже не сумніваюсь,

Я точно знаю ось такі

Вони були у мене влітку,

Мої канікули душі.

В твоїх очах

В твоїх очах збираються всі зорі,

В твоїх очах і сонце, і блакить,

У них тону немов в безкраїм морі,

І хочеться дізнатись хоч на мить...

За що, скажи, ти так мене хвилюєш,

І забираєш час на ці вірші?

Можливо й справді ти мене цінуєш,

Та ти загордий, ти не скажеш, ні.

Мені тебе так важко розгадати –

Хто я тобі, а ти мені, чому

Так хочеться усе тобі віддати

Скажи лиш правду, я тебе молю.

Ти там стоїш, далеко так від мене

Ти дивишся, не зводячи очей,

А я це знаю, і завжди про тебе

Я думаю, не бачачи людей.

Я божеволію від тебе! Ні, від себе!!!

Від того, що напевно не скажу,

Від того, що напевно не признаюсь,

Від того, що я просто промовчу.

Та знаєш, так напевно буде краще

Не лиш для мене, а й для тебе теж.

Хоча, можливо, це і буде важче,

Забудь мене, забудь мене й не стеж.

Не вистачить хоробрості мені,

Не вистачить сміливості і в тебе,

Я буду пам'ятати тебе в сні,

Хоч як далеко ти б не був від мене

Живіть, творіть

Ти хоч би раз задумувався: навіщо

Ти народився і чому живеш?

На жаль нема в житті нічого вічно,

І ми усі, на жаль, не вічні теж

За наш період часу існування

Ми мусим точно знати нашу ціль,

Усі труди й усі наші старання

Зануритись в мету і їх глибінь.

Важливо знати, нащо ми живемо,

Важливо шлях до істини знайти,

Важливо розгадати таємницю,

Змінити все – це можеш навіть ти!

Ніхто не знає, чи будемо завтра,

І як життя нас знову розведе

Одне лиш точно знаю - жити варто!

Живіть, творіть, і щастя вас знайде!

Живий душею

Ми ділимо людей на білих й чорних:

Аристократи, знать і бідні та раби,

Так було завжди: вчора і сьогодні,

Можливо вже достатньо боротьби

Ми часто ворогуєм: битви, війни,

Страждають там усі, лише не ті

Хто в ворожнечах цих по правді винні,

Ми платим не за свої помилки.

Ми забуваєм, що насправді ми єдині,

Хоч зовсім різні: він, і я, і ти,

Та лише разом - справді сильні,

Ми можемо дійти і до мети!

І не важливо бідний чи багатий,

І не важливо рідний чи чужий,

І навіть не важливий колір шкіри,

Важливо, чи в душі ти ще живий?

Обридлива людина

Чи є на світі щось страшніше,

Щось більш бридке і більш брудніше,

Керується лиш страхом воєдино,

Ніж ти - обридлива людино!

Ти є, живеш і землю проклинаєш,

Що не подобається - миттю убиваєш.

За що? За твоє щастя і удачу?

Причин на це ніяких я не бачу

Коли дивлюсь на тебе - я не знаю,

Себе вбиваєш - й кажеш: “Помираю,

Не через себе, ні, лиш через когось”,

Повторюємо всі в єдиний голос.

Не бачите, що все це через нас!

І кажете, що все прекрасно, потрібен просто час,

Та час в такому випадку безсилий,

Бо ми вже наскрізь зовсім всі прогнили.

Я ненавиджу вас всіх, люди,

Приносите лиш шкоду ви усюди,

Ми знищуємо все довкола,

Ніхто тепер не має права слова.

Розповідаєм, як природа нас створила,

Лиш як богів, воістину всесильних,

Та ми самі розплатимось за вчинки,

Усі ми з вами в світі лиш піщинки!

Від точки А до В ми інерційно ходимо,

І, в решті-решт, признайтесь - нічого не знаходимо,

Пройдуть роки і, може, ми збагнемо...

Та знайте, вже тоді - ніщо не повернемо!

Віра у мир

Як болісно, як тяжко говорити,

Про те, що відбувається в наш час.

Ще рік чи два тому могла, напевно, знати,

Що будь-яка війна ніколи не торкнеться нас.

...Війна - це завжди зайві втрати,

Війна - це мертва пустота,

Війна вбиває все навколо...

Країна - наче сирота!

О, Боже, як же важко говорити,

Коли від пострілів здригається земля.

Усі ми дуже прагнем - хочем жити!

За що ті люди віддають своє життя?!

Тому, що просто хочуть захистити

І зберегти усіх людей життя!?

О, Боже, як же важко говорити,

Коли ж припиниться нарешті ця війна?!

...І вже не знаю, чи настане завтра

Для тих, хто захищає нас, життя...

А що найбільше можемо для них зробити?

Молитись Богу, щоб зберіг Він їм життя.

Я впевнена: припиняться всі війни,

І буде мир та спокій у серцях,

І вірю я умайбутнє України,

І віра ця в душі, у нас в серцях!

Цінуйте!

Нам людям властиво звикати

До всього, що у нас є,

І швидко про це забувати,

Казати: “Усе це моє!”

Ніколи ніщо не шануєм,

Що легко до рук нам прийшло,

Усе ми це щиро марнуєм,

Й не думаєм звідки воно

Життя нам дає ті дарунки,

Що ми їх ніде не знайдем,

Нізащо ще раз не одержим,

Не купимо і не вкрадем.

Ми маємо все, що потрібно.

Найкраще із цього сім'я.

Коли аж до сліз нам кривдно,

Підтримає тільки вона.

Цінуйте щасливі моменти,

Це те, що ніхто не вкраде,

Цінуйте людей, що відверті,

І кажуть усе і як є.

Цінуйте, будь ласка, усе те,

Що справді важливе, і знайте –

Життя у вас тільки одне,

Не просто живіть - проживайте!

А я борець

Ви думаєте, що ви мене зламали,

Що ви безслідно витерли сліди,

Що ви ударили мене, і всі фінгали

Вже пропали і спалили всі мости.

Ви думаєте, я це щось звичайне,

Маріонетка просто у тяжких руках.

Ви думаєте, я не маю тайни,

І через це ви робите «порядок» у думках.

А я борець, а в мені сонце світить,

А я живу, й боротимусь завжди,

Бо я людина, і прийде до мене вітер,

Що змінить все, все раз і назавжди!

А я не раб, коритись я не буду,

Тому, що поки сонце в спину ще пече,

Я своє чесне ім'я не забуду,

Допоки в моїх венах кров тече!

Обмежені

Обмежені повністю в баченні світу,

Засліплені горем і щастям життя,

Ідемо ми тільки у поштовхах вітру,

У цьому і є наше справжнє буття.

Обмежені чути стук серця людини,

Не чуєм людей, що говорять до нас,

В замін кричимо до усіх що є сили,

І все ж боїмося ми стати анфас.

Обмежені тим, що повинні сказати,

Ніяк не розкажем свої відчуття,

Тоді, коли слів нам вже не відшукати,

Все рівно не викинем з серця сміття.

І з кожним все днем ми почнем помічати,

Що жили ну зовсім не своїм життям,

Я скажу: “Не варто собі так брехати,

Ви тільки повірте своїм відчуттям!”

Мій світ, мій роман і життя

Вам з боку так легко казати,

Де в світі є правда, де гріх,

Як правильно треба робити:

Чи жити, чи впасти до ніг.

Вам з боку так легко судити

Про моє, лиш моє життя,

Про те, як повинна я жити,

Про тільки мої почуття.

Вам легко мене зневажати,

Бо моє життя не таке,

І повітря я інше вдихати

Повинна, інакше не те.

Вам легко мене засудити,

Втоптати мої почуття,

Та не так уже й легко убити

Мій світ, мій роман і життя!

Кохання

Кохання річ вразлива і крихка,

Кохання надихає нас на подвиг,

Кохання нам дає нове життя,

Воно в нас забирає кожен подих.

Кохання не приходить просто так,

Воно завжди несе мораль якусь до світу,

Воно неначе з неба вільний птах

Дарує крила ніжного розцвіту.

Коханню ти не скажеш: "Не тепер",

До нього линеш кожної хвилини,

Його огорнеш ніжністю озер,

Його впізнаєш навіть в хуртовину.

Кохання дуже ніжне і крихке,

Його потрібно з трепетом носити,

Воно в житті буває лиш одне,

І ним потрібно завжди дорожити!