Навігація

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Романюк Людмила. "Колись знайду і я тебе - людинку..."

РОМАНЮК  ЛЮДМИЛА

 

image001
Якщо 
чесно, для мене найважчим є написати щось про себе. Найбільше на що я здатна це:

«Романюк Людмила народилася на Коломийщині і прийшла в Фізико-технічний ліцей на 2 курс в 2016 році. Вона ще не знала куди потрапила, бо математика і фізика явно не її стихія. Маленька, наївна душа, яка думала, що виживе тут. Але, як не дивно, ліцейне життя дуже швидко втягує в свою павутину і коли стан «Де я ? Що це?» пройшов, знайти своє місце в цьому маленькому всесвіті стає досить просто.»

 Я завжди думала, що про людину мають розповідати її близькі. І коли мені поставили таке завдання, на порятунок прийшла Губка Марія Михайлівна, яка відігнала мене від клавіатури і сіла писати замість мене. Трохи посміявшись, я все таки вирішила це залишити.

М. Губка:

«А зараз ви прочитаєте декілька слів про Людмилу від мене, «відомого літературного критика», Аве Марії: «Людмила - дуже хороша людина. Мінусів у неї практично немає (ну крім того, що вона не вчить фізику). Любить мене (Аве Марію) і бамбукові палички. Завжди замріяна і вчить історію. Їсть багато солодкого і п`є міцну каву».

І я думаю, що відкриваючи книжку, вам набагато цікавіше читати вірші, ніж чиюсь біографію. Достатньо знати про мою любов до солодкого і хороших людей. Тому: люблю, люблю, люблю Вас.

***

Якби ти був, я б не топилась у віршах,

В рядках безглуздих гублячи себе,

І вигляд б не ставав дедалі гіршим,

Знаходячи в зустрічних не тебе.

Колись знайду і я тебе — людинку,

Що серце зробить поруч "стук" і "стук",

Щоб слухати разом старі пластинки,

Що плавляться об мінус моїх рук.

Дивитись в очі, слухати мовчання,

Робити пульс небачено швидким,

І, врешті, залюбити до сп'яніння,

І жити з твоїм подихом легким.

А поки я буду топитись в віршах,

В рядках безглуздих гублячи себе,

І може виглядати трохи гірше,

Знаходячи в зустрічних не тебе.

***

Моя недолюбов, що була вперше

У грудях виплекала неспокутний гріх,

Що на моїй спині лишай роздерши,

Залишила новий серед старих.

Моя недолюбов, це небажáнна

Дитина у сім`ї усіх святих.

Закинута, як книжка бездоганна

Полишена у домі для сліпих.

І це було усе таке безглузде,

І це було, як щось задля забави,

Як те, що без дзвінка сюди прибуде,

Заглушить звуки нашої вистави.

І це, мабуть, дарма, слова на вітер.

Дурне, пусте безглуздя в голові.

Залишилось на потім відболіти

Порожньою місциною в душі.

***

Полікуй інквізицію травами і вогнем,

Я покірно стану гола,  під судним  днем.

Мої доньки — відьми, сини — жебраки,

Моя кров наркотик, якого напився ти.

Тут червоний колір, гріх із гріхів, чекай,

Я забуду Бога, я продам задля тебе Рай.

Вже нема спасіння, і ранок, і третій день,

А надвечір у тебе моя голова — мішень.

І як буду розп'ятою з горя на тім хресті,

Твої слуги будуть клонитися вже мені.

Моє тіло мертве, моя душа гнила,

Коли будем разом, згине уся Земля.

Я хотіла їм дати ліки від всіх хворіб,

Я хотіла убити муки для всіх калік.

Але я на стовпі, і палить шкіру вогонь.

Я торкаюсь чолом до крові із твоїх скронь.

                                                                              2017 рік

 

 

 

 

До вашої уваги твір Людмили, який посів друге місце у конкурсі «Спогад про літо»

Еллі

Цієї ночі я повинна була залишитись сама. Ніби то нічого дивного: сонце майже поцілувало землю, небо напилось мого улюбленого червоного кольору, з вікна тягне легкою прохолодою, а гілки хитаються в такт моїй музиці. Знову співає в моїй кімнаті:

Lie awake in bed at night

And think about your life

Do you want to be different?

Try to let go of the thuth

The battles of your youth

Cause this is just a game

It`s a beautiful lie…

Сиджу на підвіконнику і дивлюсь у сторінки, обписані чорною фарбою, все це обгорнуте в тверду палітурку із запахом свіжого дерева і чогось схожого на бензин. Титульна сторінка темно синього кольору майже порожня, на ній по середині маленьким шрифтом, звичним для представників світової класики, надруковано «Джейн Остін». Останнім часом я почала жити в сторінках книг, але іронія полягає в тому, що таке життя вибиває мене з колії життя справжнього. Разом з моєю пристрастю до них, надмірно росте і моя пристрасть до гарячої чорної кави. Який вечір може бути кращим за той, коли ти весь обгорнутий ковдрою, перегортаєш сторінки під звуки, які доносяться з сонного світу, і тримаєш в руках пекучу чашку лише, щоб зігрітись.

Саме ці руки зараз покрились дрібними мурашками, якщо вслухатись можна почути здалеку монотонні звуки: «стук…стук…стук». З хвилини на хвилину в моїй голові почнеться дощ. На думку спало тільки знайти Персика (кота), і впевнитись,, що він у безпеці. Тіло підводиться, за звичкою, обминає край стола, в який колись врізалось з всієї дурості, ноги повільно повзуть на кухню, руки відкривають холодильник. Щось пішло не так. Тут Персика точно немає. Ті ж самі руки закривають холодильник, ні вони б, звісно, раді були знайти там щось їстівне, але все, що можна було, вони вже знайшли раніше.

Я перевела очі на годинник; без п’ятнадцяти одинадцята. От-от прийде Вероніка. Коли вона дізналась, що я знову залишаюсь сама, кинулась рятувати мене від чергової безсонної ночі, бо моя параноя стала вже настільки сильна, що мамі довелося забрати з вікна кактус, тінь якого нагадувала мені гільйотину. Стало чути, як вікно в кімнаті вдаряється в стіну від сильного вітру, я йду в інший кінець дому перевірити, чи замкнені двері, не вмикаючи світло, крок за кроком, як в фільмі жахів, йду по темному коридору. Здається, все під контролем. Скло в дверях моєї кімнати сяє блідо-жовтими краплями світла. Я відкриваю їх, і бачу, як на підвіконнику стоїть дівчинка. Вона, напевно, мого віку, промокла до нитки, і з ніжно-рожевими крилами за спиною. Вона обгорнула їх навколо себе, намагаючись захиститись від безжалісних водяних армій.

- Так і будеш витріщатитись чи, може, запросиш мене увійти? – сказала незнайомка з крилами, зовсім дитячим і безневинним голосом. А я просто стояла і дивилась на маленькі різнобарвні іскри, які спадали з неї і зникали ближче до землі.

- Еей, ти тут? Я замерзла і ледь не по коліна в воді, а ти просто витріщаєшся. – вона ступила легким кроком з підвіконника на землю, здригнулася, обтрусилася, а я не могла відвести від неї очей.

-Я, Еллі, - простягнула мені руку дивачка, і потиснула її так, ніби ми були знайомі вічність. – Давай пограємо в шахмати. У тебе є шахмати?

- Еллі? Хто ти така, Еллі? Чому твої крила рожеві? – я роздивлялась її руки, вони були довгі і бліді, одягнута вона була в плаття нижче колін, а на шиї висів кулон у вигляді ключа.

- Весь час одні й ті ж запитання. Ви, люди, такі нудні. Таке відчуття, ніби вам не розповідали казок, ніби ви ніколи не чули про фей і не знаєте, як вони виглядають.

Вона розгорнула крила, які до цього були скуйовджені від холоду, кімната наповнилась ніжним запахом лілій. Еллі змахнула ними і пролетіла під самою стелею, зупинилась на мить, проводячи пальцями по білій фарбі і опустилась зовсім близько до мене.

- Цей дощ виводить мене з себе. Я знову нікуди і нічого не встигаю. Хочеш зі мною7 Разом ми встигнемо. Давай полетимо на кульбабках. – Вона взяла мою руку і поклала в неї маленький уламок чогось, - це місячний камінь, кожного разу коли тобі буде нудно, просто візьми його і подумай про небо сильно-сильно, тоді я з’явлюсь. То ти полетиш зі мною?

- А ми повернемось? – мої думки тривожились.

- Ти повернешся, а я полечу далі, і буду заглядати до тебе час від часу, коли йтиме дощ.

- І куди ми полетимо? – я підійшла до вікна і подивилась у світ, з якого з’явилась ця дивачка.

- Дивне питання. Звісно, до зірок.

Еллі справді була там, вона справді стояла і говорила зі мною, а в мене досі є місячний камінь, який вона дала мені тієї ночі. Колись вона так само з`являлась і у вашому домі. Але ви виросли, загубили свої дитячі мрії поміж горою непотрібних папірців, речей, писульок, і тепер ви не хочете вірити.

Ви забули, як літали з Еллі на кульбабках.

Виросли і забули…