Навігація

Календар ФТЛ

Програвач


PopUp MP3 Player (New Window)
Hosting CityHost

Стаття Олі Тіхонової, ліцеїстки випуску 2008 року

Боріться, не опускайте рук  ‑ і ви все зможете.

Ольга Тіхонова.

Випускниця ФТЛ 2008 року. Наставник Савчук О.Б.

Життя- це кожна прожита тобою хвилина.

Життя-це все, що маємо.

Саме цими словами Бруно Ферреро можна почати оповідь про Ольгу Тіхонову.

Ольга народилася 31 грудня 1990 році. Мабуть в останній день року родяться найбільш талановиті, неординарні люди, бо весь світ квапиться встигнути зробити все, що ще не встиг зробити і тому, на мою думку, день 31 грудня наповнений великим позитивом!

image002Ольга розумна і талановита, працьовита і дисциплінована.  На перший курс Фізико-   технічного ліцею вступила 1 вересня 2005 року, який закінчила в 2008 році і була нагороджена   золотою медаллю за відмінне навчання і зразкову поведінку.

Олечка була незвичайною ліцеїсткою, вміла корисно використовувати кожну хвилинку,     кожен день у неї був продуктивний. Романтична у своїх мріях, саме вона вносила в нашу  групу   Л-2005-4 атмосферу радості, щастя, любові. В групі навчалося 34 ліцеїсти (12 дівчаток і 22   юнаки), всі різні, а водночас, такі однакові в думках про групу, в піклуванні один про одного.Всі   34 ліцеїсти групи прагнули одного: щоб кожному  в групі було комфортно, затишно, щоб кожен   відчував подих і підтримку товариша. І саме такою ліцеїсткою була Оля.

Вона була дуже вимогливою до себе, і до інших. Брала активну участь в олімпіадах і   турнірах з економіки, неодноразово здобувала перемогу. Два роки поспіль була переможницею   конкурсу-захисту учнівських науково-дослідницьких робіт Малої академії наук /МАН/ з математики. Учасниця всіх групових та призових поїздок в ліцеї.

Повернувшись з поїздки по Шевченківських місцях Оля написала “Я в стані ейфорії. Сиджу на парі, а  думками там у Кирилівці, Моринцях… Там я відчула дух Великого Кобзаря, революціонера, який боровся за нашу волю, долю, за нашу рідну мову…”.

Все вона сприймала дуже серйозно, зважено відповідала, судила суворо і справедливо!

Закінчивши ліцей вступила до Національного університету “Львівська політехніка” на архітектурний факультет. Саме цей факультет був нею вимріяний. Вона ретельно готувалася до вступу і досягла своєї мети. Варто сказати, що Оля дуже цілеспрямована і вперта в досягненні своєї цілі.

В нашому ліцеї вона зустріла своє кохання – Назарія Бардюка, який навчався на старшому від неї курсі, за якого згодом вийшла заміж.

Сьогодні Ольга Тіхонова з чоловіком Назарієм проживають в Лісабоні. Вона здобула диплом магістра. Оля пише дисертацію - вивчає і досліджує середньовічні замки Західної України та Східної Польщі.

ЇЇ кредо “Віддай людині крихітну себе. За це душа наповнюється світлом”.

Оля Тіхонова живе надією, а ці люди бачать дальше. Живе любов’ю, ці люди бачать глибше.  Живе вірою, а ці люди бачать все в іншому світлі…

З любов’ю – наставник групи Л-2005-4

Савчук Оксана Богданівна.

 

 А ще Олечка Тіхонова справедливо вважається засновником ліцейної журналістики. Напевно, у часи навчання Олі у ФТЛ, не було такого місяця аби її статті про життя Фізико-технічного ліцею не з’являлися на сторінках обласних та місцевих газет – “Галичини”, “Нової зорі”, “Галицької Просвіти”, “Освітянського слова” та інших.

У нас, у корпусі на вул. Бандери,77 тоді навіть функціонував стенд Ліцей на сторінках української преси. Завдяки Олі та іншим журналістам-любителям він завжди був наповнений інформацією.

Бажаю нашій Олечці нових успіхів у науковій роботі та усіляких гараздів. Бажаю також аби її теперішні високі науки були на користь не тільки для неї та її сімї, але й на пожиток цілого нашого народу.

З повагою і вдячністю          

Мирослав  Янишівський, директор ФТЛ

 

Нашому ліцею виповнилося 25 років.

Ще рік і наша група святкуватиме 10 річницю випуску. Як швидко промайнув час... Колись для мене люди, яким було більше 25 років здавалися мені вже такими дорослими. А зараз я бачу, що я все та ж щаслива дитина в душі, можливо це так, бо я вибрала курс на довге навчання і все ще студентка.

Щаслива студентка на аспірантурі в Лісабоні, за що надзвичайно вдячна людям, які трапилися мені на шляху, які вчили мене, підтримували, допомогали. Перш за все, серед них мої батьки та бабуся, перша вчителька, а тоді наш другий дім ліцей, ліцейна мама Савчук Оксана Богданівна і ще багато-багато прекрасних викладачів з ліцею, які залишаться в моєму серці назавжди.

Ліцей став для мене не просто другою домівкою, згадуючи про яку, спливають в пам’яті теплі посмішки, слова підтримки, настанови, дисципліна. А також сильна любов до рідної Батьківщини, і патріотизм, який привили нам директор ліцею Мирослав Янишівський та наставниця Оксана Савчук. Також, саме тут я зустріла свою другу половинку, який став моїм супутником в житті.

Хочу поділитися з своїми наступниками, тим досвідом, який я отримала після закінчення ліцею. Підтримати тих молодих людей, які відкривають для себе дорогу в нове, незвідане життя. Адже коли я ще була ліцеїсткою, мої знайомі говорили мені: "Ну і що з твоєї золотої медалі, скільки людей їх має у шафі, і сидять без роботи?". Сумно мені було це чути, але я не здавалася.

Я вступила у Львівську політехніку, на факультет архітектури і продовжувала старанно вчитися. Я забувала на сесії, що таке сон, я не знала, як виглядають львівські дискотеки та бари, і, де вони знаходяться. І так промайнуло 4 роки. Протягом усього цього часу у мене була мрія: "Побачити світ".

Адже ще у ліцеї, в одній з поїздок, я отримала книжечку, на якій було написано: "По карті не пізнати Україну". Це стало моїм кредо. Я багато де побувала в Україні, і так хотілося заглянути за іншу сторону кордону. А що ж там? Що робиться в світі? Які там люди? Як виглядають міста?

І я почала шукати можливості. Адже в той момент було так важко виїхати українцю з середньо-статистичної сім'ї закордон, що у мене навіть не було закордонного паспорта. Я почала шукати тренінги та можливості мобільності між університетами. І я знайшла, подала документи і виграла конкурс.

Так я вперше поїхала в поїздку в Відень на два тижні, витрати на яку повністю покрив Віденський університет. І на цьому я не зупинилася, ця поїздка тільки розпалила моє бажання побачити світ. Я повернулася в Україну, закінчила магістратуру і почала далі шукати.

Наступним моїм напрямком був Лісабон. Я виграла стипендію на навчання на повній аспірантурі в Лісабоні, всі витрати та стипендію для перебування оплатив Європейський союз. Але звичайно для цього потрібно було прикласти багато зусиль, потрібно було постукати в багато дверей, і не в усіх мене приймали з розпростертими обіймами.

Не з першого разу і я виграла цю стипендію, я подавала документи кожного року, починаючи з третього курсу бакалаврату. Дехто може подумати, що мені просто повезло, крім тих, хто був зі мною, коли я збирала документи. Про те, як було важко, знає моя сусідка по кімнаті, яка приносила мені їсти, бо я вже добу не їла і не спала, а також батьки та чоловік, які завжди були зі мною, хоча насправді нас розділяло багато кілометрів.

Що б я хотіла сказати новим поколінням ліцеїстів та випускникам? - Боріться, не здавайтеся, не опускайте рук і ви все зможете. Старання завжди винагороджуються.

Як мене змінило життя закордоном? Кардинально. Я не буду говорити про здоровий спосіб життя, подорожі по світу, неприйнятність хабарів і подарунків для викладачів. Тільки розповім як змінилося моє ставлення до людей, різних людей, різних культур. Я не могла цього навчитися у рідному місті, адже для нас африканець – це екзотика. Коли я вперше поїхала в Відень на навчання і побачила в метро багато жінок в хиджабі. Через постійні новини по телевізору, що мусульмани підривають людей, я дуже їх злякалася. Зараз я розумію, що терористи – це винятки, люди, які невірно трактують релігію.

В Лісабоні я навчалася з людьми з різних куточків світу. Тепер у мене є подруги з Єгипту та Туреччини,  які носять хиджаб. Вони надзвичайно розумні та хороші дівчата, справді щирі і відкриті друзі, які готові тобі віддати все, що мають, допомогти в будь-яку хвилину.

У мене в групі був один похилий африканець, який у свої 90 вирішив написати докторську роботу, він старанно ходив на пари, слухав лекції, брав активну участь у дискусіях, і просив називати його на ти, також він деколи перекладав нам лекції з португальської на англійську, коли ми не розуміли. Я почула про історію грузинів, азербайджанців та вірменів з перших уст, а не з книжки.  У мене в групі були також люди, які тікали з Сирії, яких прийняла Португалія, а не перекрила кордон, щоб не „лізли” емігранти.  В Португалії так багато національностей, що ти не відчуваєш себе чужим, всі люди рівні для цієї країни.

Тут я навчилася любити і поважати різні культури, адже по суті я для португальців також чужа, але я цього не відчуваю. І хотілося б, щоб і в нашій країні емігранти могли відчувати себе комфортно, адже вони такі молодці. Так приємно чути африканця, який говорить українською. А насправді їм це важко вдається, адже їхня мова так сильно відрізняється від нашої.

Я надзвичайно вдячна долі, за таку можливість. Я ще не знаю, куди далі мене занесе, але Україна живе в моєму серці, де б я не була.

Вересень 2017 року.                                                    Лісабон. Португалія.